Оповідання

Сьогодні останній день моєї психотерапії. Якщо все пройде добре, я зможу повернутися додому. Я не впевнений, чи хочу повертатися. Тут, в лікарні, я, принаймі, почуваю себе в безпеці.

Я знову в кабінеті доктора Джексона. Я бачусь з ним частіше, ніж зі своїми батьками і я вдячний йому за його зусилля в лікуванні мого... ммм... розладу. Вони називають це розладом. Він каже, що радий бачити мене таким бадьорим і що він сподівається, що сьогодні буде наша остання зустріч. Я теж сподіваюсь на це.

Я знаю, що буде далі. Він знову попросить розповісти мене ту страшну історію. Історію, через яку я опинився тут. Доктор Джексон чув її безліч разів але він все одно каже:

- Що ж, Арчі, я хочу, що б ти знову розповів про події, які трапились 6 місяців тому. Я сподіваюсь, в кінці історії ти нарешті зрозумієш, що все це було лише плідом твоєї уяви.

Плідом моєї уяви! Чорти б їх побрали! Після півроку лікування і тонни препаратів, я вже сам не до кінця впевнений, що навколо є справжнім, а що уявним. Я закриваю очі і пробую налаштуватися, подумками повертаючись в той день...

-----

Я знову на тій клятій вулиці, яка зазвичай битком набита перехожими, вуличними торговцями і різними волоцюгами. Але не сьогодні. Сьогодні вона порожня... Майже порожня... 

[ - Арчі, переходь вулицю! Йди прямо, не обертайся. Не дивись в бік ліхтаря! ]

Я вже почав переходити на іншу сторону, коли раптово щось привернуло мою увагу. Це був ліхтар, який стояв в кінці вулиці і блимав, то затухаючи, то знову освітлюючі навколишний простір.

Біля ліхтаря стояла людина. Це було дивним, але клянусь, це була єдина людина на цій вулиці крім мене. Щось в її зовнішньому виді спантеличило мене.

Я зробив кілька кроків вперед і напружив свій зір. Це, безперечно був чоловік. в чорному як смола костюмі, який стояв біля ліхтаря і робив дивні рухи руками і ногами... До нього була кілька сотень метрів, було вже темно, а ліхтар постійно мерехтів, то ж мені досить важко було розгледіти, що він дійсно робить... 

[ - Йди додому, ні, біжи додому, прямо зараз! ] кричу я сам собі, дивлячись наче зі сторони. Я знаю, що я не піду додому. Мені цікаво, то ж я підходжу ближче.

Боже правий, він танцює! Це досить дивний танець, але безперечно його руки і ноги рухаються в такт. Нас розділяють не більше ста метрів і я продовжую рухатись до нього.

Який же він худий і високий! Здається, я ніколи не бачив жодної людини, вищої за цього дивака. Я хочу розгледіти його ближче і скорочую відстань між нами ще більше.

Я не бачу його обличчя, бо він стоїть спиною до мене. Він продовжує свій дивний танець. Ці рухи наче гіпнотезують мени. 

Це знайоме відчуття, коли ти бачиш людину, не схожу на інших і не можеш відвести погляд від неї. Тепер нас розділяє лише кілька десятків метрів. Підійти ще ближче я вже не наважуюсь. Набравшись сміливості я питаю в нього:

- Містере, з вами все гаразд?

Він зупиняється. Це не та реакція, на яку я сподівався. Я думав він різко обернеться, наляканий, бо наврядчи думав, що хтось стоїть за його спиною. Замість цього, він просто завмер наче якась іграшка на батарейках, в якій скінчився заряд.

Він повільно обертається і я нарешті можу розгледіти його обличчя. Цей високий лоб з неприродним волоссям наче в іграшкової ляльки, непропорційно великі очі на викоті у впалих очницях, худий довгий ніс, губи темно червоного коліру і посмішка.... зловісна посмішка, яка в буквальному сенсі розтягнулась від вуха до вуха. Мені вистачило кілька секунд, що б зрозуміти, що я в небезпеці і треба тікати. 

-----

Я побіг. Я побіг так швидко як ніколи не бігав. Я не обертався, але чув кроки позаду себе. Мене переслідували, мене намагалися зловити. 

[ - Арчі, думай. Думай! Вліво, звертай вліво!! ]

В поспіху я зробив помилку і звернув не туди. З жахом я зрозумів, що знаю куди біжу і що буде попереду. Я опинився в тупіку. Легені вистрибували з грудей, а сердце билось як ніколи. Я обернувся і побачив свого переслідувача. Він був ще далеко, а я стояв і наче заворожений дивився як скорочувалась відстань між нами. Його кроки... Його кроки були кроками несправжньої людини.

Жодна людина не могла рухатись такими довгими кроками. Жахливі думки заполонили мене. Я усвідомлював, що сьогодні, можливо, останній день мого життя... 

Він був вже поруч і майже зупинився, коли побачив, що мені нема куди тікати. Він повільно підійшов до мене. Легкість його дихання вразила мене, ніби він нікуди не біг. Його обличчя вкривала та сама зловісна посмішка...

Він нахилився до мене, а я просто стояв і дивився на його обличчя.... Не знаю, що найшло на мене в той момент. Я не кричав, не кликав на допомогу, я просто зрозумів, що будь що хочу стерти цю посмішку з його обличчя. Я підняв руку, різким рухом схопився за цю д'явольску посмішку і потягнув що сили. 

----

І вона злізла. Вона реально злізла з нього, як і все інше обличчя, наче це була просто маска. Це обличчя, його справжнє обличчя буде снитися мені у жахіттях кожен день наступні півроку. Те, що я побачив під його фейковим обличчям важко описати словами. Він... він був схожий на якусь гиганську комаху. Майже половину його обличчя займали очі, якщо це можна було назвати обличчям. Ці очі були чорними, виблискували наче вугілля і дивилися кожне в різні сторони. В нього не було носа, вся шкіра довкола була темно рожевою, а замість рота та губ був просто отвір.

Я досі не розумію, як я втримався на ногах і не втратив свідомість в той момент. Коли він підняв свої довжелезні руки і почав обмацувати своє обличчя, я зрозумів, що, можливо, іншого шансу в мене не буде. Я відступив на кілька кроків, а потім зненацька рушив уперед з силою відштовхнувши монстра. Він намагався втримати баланс, але довжелезні ноги підкосилися і він з розмаху впав наспину. 

-----

Я просто побіг. Я біг весь час, без зупинки, не озираючись.  Я відчував себе диким звірем, на якого влаштували полювання. І я розумів, що мисливець так просто не здасться. Я продовжував бігти, спотикаючись, падаючи, обдираючи коліна, піднімаючись і далі продовжуючи рух. Я не пам'ятаю, як побачив свій дім, як забіг в нього і зачинився на всі замки. Як почав кричати, кликати батьків, а потім впав на коліна і просто плакав. Плакав від жаху, який пережив, плакав від радості, що зміг врятуватися.