Йду на світло. Ледве переставлю ноги. В лісі панує якась неприродна тиша:ні криків птахів, ні цвіркотіня комах. Доходжу до ліхтаря на кованих воротах. Навкруги високий забор. Блимає віконце камери. Натискаю кнопку виклику:-Допоможіть-ледве шипочу я. Жодної відповіді. Тільки тиша
Невже нікого? Що й не дивно. Я знесилений зповзаю по стіні. Біль, спрага, нервова напруга, все дається в знаки. Світло притухає в очах. Через хвилю свідомість полишає мене. Десь ніби вдалині чую скрегіт воріт.
Прокидаюсь від світла що бьє в очі. Холодно. Мене знобить.Мучить спрага. Перевертають на бік відчуваючи мьякість постілі. В фокусі зору виринає кружка. Тянусь до неї. І залпом выпиваю воду. Віддихуюсь. Я лежу на білій постілі в своєму брудному одязі. Білосніжність в брудних плямах