Я глянула на Дейна востаннє, відчуваючи холод заліза на своїй шиї. Біль у всьому тілі нагадував про кожен удар і картинки одна за одною проносились у голові. Дві неповних доби стали моїм особистим жахіттям. Я хотіла забути це все, як страшний сон, але, схоже, не все так просто. Знову і знову я бачила обличчя Жакомо й Річарда, відчувала силу й біль від кожного їхнього удару, чула скрип дверей, звук падаючих крапель води й голоси. Не хочу! Тільки не знову!
Раптом запанувала цілковита тиша. Я розплющила очі й обвела поглядом приміщення. Зітхнула й заспокоїлась — я лежала в кімнаті Дейна. Це все закінчилося…
Вікна були зашторені, та скрізь них пробиралося сонячне світло — день. Мій погляд опустився на руку, що накривала мою долоню. Поряд із ліжком на кріслі сидів Дейн. Схоже, він уже довго так сидів. Голова була схилена, рука міцно стискала мою — він спав. Я мимоволі усміхнулася. Невже не можна було лягти поруч?
— Дейн… — тихо промовила я, розмислюючи, чи почує він мене.
Хто б сумнівався… так, навіть, не цікаво. Не минуло й кількох секунд, як чоловік розплющив очі й поглянув на мене.
— Як ти себе почуваєш? — запитав він, підсуваючись ближче.
— Це ти мені краще скажи, — промовила я. — Тебе нічого не болить? В такому положенні спати… Не міг поряд лягти?
— Я радий, що ти в гарному настрої, — демон усміхнувся.
Мене проігнорували.
— Він втік? — запитала я.
— Я обов’язково його знайду. Найближчим часом.
— А може… — почала я, та Дейн не дав мені договорити.
— Ніяких «може», Кара. Ще одного такого разу не витримаю ні я, ні ти. Тому ти не вийдеш із дому, доки ми не розберемось із Жакомо. Ти мене зрозуміла?
— Зрозуміла… повір, я вже тисячу разів встигла пошкодувати, що не послухала тебе, — я прикрила очі. Слабість не поспішала відступати.
— Невже було важко зачекати ще кілька годин? — запитав Дейн, але відповіді, схоже, не очікував. — Зачекай хвилину, — він піднявся й попрямував до виходу.
— Ти куди?
— Вони не давали тобі їжі, — промовив демон, а я зрозуміла, що дійсно надзвичайно голодна. Напевно, звідси і слабість.
Доки чекала на Дейна, у голові промайнуло безліч питань, на які хотілось отримати відповідь. Найбільше мене цікавило одне — моя вагітність. Чомусь страшно, але цікаво. Схоже, нас очікує довга розмова.
Дейн мовчки спостерігав за мною весь час, доки я їла. Можна подумати, що я відмовлюся від їжі. Я хіба ще одну порцію попрошу.
— Тобі потрібно багато чого мені розповісти, — промовив він.
— Тобі теж, — відповіла я.
— Гаразд. Тоді все по порядку, — сказав Дейн і зависла тиша.
Ніхто не знав, з чого починати. Дейн дивився на мене — я на нього. Гара-а-азд почнемо здалеку.
— Куди ти зникав? — запитала я.
— Передавав посаду, — відповів чоловік.
— Не зрозуміла… це як? — я розгубилася. А що, так можна?
— Ось так. Мені від своїх обов’язків і місця більше проблем, ніж користі. Тому я передав їх Вінсу.
— То ти вже не вищий демон, чи як? Однаково, не розумію…
— Я все ще вищий демон, Кара, — він усміхнувся. — Просто тепер без посади в пеклі. Нічого такого. Усього лише позбувся проблеми. Добре, що Вінсент погодився на це.
— Я думала, що посісти чиєсь місце можна тільки після вбивства. А воно он, як усе складно виходить, — я замислилась. — Нічогісінько я не знаю про демонів, виходить.
— Цей тягар знань тобі не дуже потрібен. Можеш не хвилюватися про це. Тепер моя черга. Чому саме Альба?
— Я не могла взяти Юн Міна… туди, — я відвела погляд. — Альба увійшла в моє положення, навіть якщо не дуже й хотіла. Це вона тобі розповіла? З нею все гаразд? Взагалі-то, я сама хотіла тобі розповісти…
— Зачекай. Не все одразу. Так, з нею все гаразд і так, вона розповіла. У неї не було іншого вибору, бо їй треба було все пояснити. Але я й до неї все знав, виходить, дізнався ще раніше, ніж ти.
— Альба звинувачувала мене в зраді, — ображено пробурмотіла я. — Ти ж мені віриш?
— Звичайно, дурненька, — на вустах Дейна з’явилася ніжна усмішка. — Вона не знала однієї особливості. Та, що й казати, я сам не знав донедавна. Альба вибачиться перед тобою.
— Що за особливість?
— Природа над нами познущалася, а верховні приховали інформацію. Аби уникнути змішання крові. У людей і демонів можуть бути діти. За двох умов: взаємне кохання й бажання демона. Не запитуй, як це працює — ніхто не знає.
— Бажання демона… — ошелешено повторила я. Це виходить…
— Тобто умова взаємного кохання тебе не дуже цікавить, — хитро усміхнувся Дейн.
— О боги, Дейн! Я так хвилювалась, що ти не захочеш дітей, а ти знущаєшся наді мною! — я стукнула кулаком його в плече. Демон…
— З тобою — хоч десять, — він залишив легкий поцілунок на моїх вустах.
#2515 в Любовні романи
#602 в Любовне фентезі
#1215 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 19.06.2020