Розділ 7. Друзі. Дорогі й не дуже

А ось і новий розділ.

Чекаю на ваші відгуки. Приємного читання:)

Ваша, Ретта Кім.

***

В приймальній панувала тиша. Було чутно тільки цокання годинника і стук пальців по клавіатурі. Я закінчувала роботу над черговим документом – цього разу відправляли в Дрезден. І якщо не згадувати, що я ночувала в домі Оттвудів, то можна було б подумати, що це найзвичайнісінький день. І не було тут някого Річарда, і Келестин не наполягав на поверненні додому…

Ех, як же добре мені тут жилося… Ще й поведінка Дейна… зовсім не допомагає мені швидше розпрощатись з цим всім. Що означає «не поїду»? Я, між іншим, і для нього стараюсь. Ніколи не думала, що така злюка може захищати когось ще і… турбуватись. Адже це ж була турбота? Що він приховує? Що він пережив за своє довге життя? Схоже, мені не судилося це дізнатися. Ніколас вже почав виробляти нові документи для мене – з наступного тижня можна замовляти квиток. Сподіваюсь, в Руані все буде спокійно. А до кінця цього тижня можна пожити так, ніби нічого не планую. Щоб не турбувати нікого.

Я зітхнула і поглянула на зачинені двері в кабінет Дейна. Він був на черговому зібранні. Не думала, що люди можуть так нахабно і швидко поселитись в голові і не тільки… хоча… Ну так, люди не можуть, а от демони, схоже, на раз-два.

- Вже завершила?- повернув мене до реальності голос демона.

- І надіслала на твою пошту,- промовила я,- ти, бачу, теж завершив.

- Угу,- тільки й промовив він, прикипівши до мене поглядом.

- Не дивись так на мене – нічого я тобі не розповім,- я посміхнулась, розгадавши його наміри.

- Невже це щось надсекретне?- запитав чоловік.

- Як для кого,- я знизала плечима,- щось типу того.

- Чому ти така вперта?- він взяв крісло і сів навпроти мене.

- Я від народження така вперта,- знову посміхнулась я,- а що, щось не влаштовує?

- Як в дзеркало дивлюсь.

- Ну от, а то завжди тільки я вперта,- промовила я,- прогрес.

- Тільки я ще гірший,- сказав він і, піднявшись, зайшов у свій кабінет.

- А крісло повернути на місце немає кому?- голосно запитала я. Та не дочекавшись відповіді, зайшла в кабінет слідом.

- Що?- запитав він, коли я підійшла до столу і склала руки на грудях.

Я трохи подумала. Ні, він не розповість. А якщо і погодиться, то вимагатиме, щоб я розповіла йому, що саме сказав Келестин.

- Річард ще в місті?- натомість запитала я.

- До завтра має забратись,- відповів він,- можеш не перейматись – тебе більше не чіпатимуть,- він глянув на мене,- в крайньому разі, якщо в тебе немає ще одного нареченого-тирана в запасі.

- Ду-у-уже смішно, Дейн,- я скривилась,- ти прекрасно знаєш, що я його не обирала. В такому разі, поверни мені мій ключ.

- Сьогодні ти ще переночуєш в мене. Про всяк випадок.

- … гаразд, але ключ поверни,- я простягнула руку.

- Гадки не маю, про що ти говориш,- спокійно промовив демон. У-у-у, бреше, як дихає.

- Дейн, не грай дурника, поверни. Він не твій.

- А, то ти про цей?- він дістав з кишені ключ і показав мені. Я потягнулась за ним, але Дейн піднявся з крісла і відійшов.

- Віддай,- обурилась я,- поводишся, як дитя мале,- я підійшла до нього і знову потягнулась за ключем. Дейн підняв руку.

- Спробуй забери,- чоловік посміхнувся.

- Розважаєшся, демон?- невдоволено пробурмотіла я,- вибач – не маю два метри росту.

- І що, так просто здаєшся?- запитав він.

- Я ніколи не здаюся,- усміхнулась я, вчепившись руками в його сорочку, притягнула до себе і поцілувала, в той же момент забравши з його руки ключ. Я розірвала поцілунок і заглянула в його очі,- а ключик мій, тож він буде в мене.

- Ти граєш з вогнем, Кара,- тихо промовив він. Мені здається, чи він напружився?

- А що, згорю?- запитала я і стала так, щоб між нами був стіл.

Так, мені стало ніяково. Можливо я навіть трохи перегнула палку. Але я зробила це раніше, ніж встигла подумати. Тож нічого вже не зміниш. Та й не дуже хочеться що-небудь змінювати.

- Хочеш перевірити?- запитав він, а його вуста розтягнулись в хитрій посмішці.

- Дивлюсь, твій секретар у відпустці, Семі,- долинув голос з приймальні й хтось зайшов у кабінет.

- Семі?- спочатку я глянула на Дейна. Потім я зрозуміла, що вже чула цей голос і навіть дуже добре знаю його.

Я різко повернулась і зустрілась з поглядом хитрих чорних очей.

- Ніка…- здивовано промовив він.

- Юн Мі-і-ін,- мало не прокричала я і кинулась в обійми чоловіка.

Оскільки тепер я була спиною до Дейна, то не бачила, яким поглядом він спостерігав за усією цією картиною.