Розділ 5. Вихідні

Привіт усім:)

Новий розділ чекає на вас. Приємного читання і чекаю ваших коментарів:)

Ваша, Ретта Кім.

***

Телефон уже вдесяте програвав мелодію по колу, а кожен звук тупим болем відбивався в голові. О боги! Вбийте мене хтось, щоб я не страждала. Я схопилась за голову і простогнала.

- Та скільки можна! Кому я потрібна в суботній ранок?!- тихо проскиглила я і відповіла на дзвінок.

- Ти вирішила ігнорувати свою подругу?!- почувся невдоволений голос Каміли на тому кінці,- де твій телефон?

- Не кричи ти так!- прошипіла я, адже кожне її слово було ударом по моїй бідній голові,- для чого я тобі з самого ранку?

- Ранку?- здивувалась подруга, а я забрала телефон від вуха. Занадто голосно,- ти годину бачила, Карін? Вже, між іншим, обід. А ти, чую, гарно відсвяткувала закінчення першого робочого тижня вчора,- промовила вона, а до мене повільно почали повертатись спогади. І, підозрюю, дале-е-еко не всі.

- Чого дзвониш?- після короткої паузи запитала я. Потрібно привести до ладу себе, свої думки і спогади.

- За годину в нашому кафе і ти поясниш свій стан,- командним тоном промовила подруга і відбилась.

Божечки! Пити! Я вже зібралась піднятись з ліжка, але поглядом натрапила на повну склянку, що стояла на тумбі. Це я її поставила? Ай, та яка різниця? Води-и-ичка! Хоч і зовсім трішки, але стало легше. А тепер, Карін, будь добра згадати вчорашній вечір. Я підняла свою п’яту точку з ліжка і потопала на кухню. На столі лежала записка.

«Дякую за вечір і довіру. Сподіваюсь, голова не дуже болітиме. За свою історію можеш не хвилюватись – я нікому не розповім. Але пити ти зовсім не вмієш, відьмочка, тому забудь про алкоголь, а то ще якусь дурницю утнеш, доки мене поруч не буде.

P.S.: хороших вихідних. І постарайся не знайти перевертня на свою цілительську голову, інакше викручуватись доведеться самій».

Ого… Він вміє бути добрим? Чи мені так здається, бо я не знаю інтонації, з якою б він це промовив? Переглянувши записку ще раз, я з новими зусиллями намагалась відновити спогади у своїй пам’яті. Та-а-ак, ми зайшли в бар, замовили напої, навіть спробували посперечатись, та не вийшло. Далі перейшли на «ти» і я, майже одразу випивши цілу склянку джина, почала розповідати історію… а потім? Склянка… ще склянка. Скільки я випила?! Що трапилось далі?! Ось Дейн порпається в моїй сумці і… все…

Щоб мені добре було! Я нічого не пам’ятаю! Анічогісінько!!! І що тепер робити? Що було між тим, як я розповідала історію і тим, як він, схоже, відніс мене в квартиру? Чи я часом нічого зайвого не бовкнула? Чо-о-орт, щоб я ще раз сіла з демоном пити! Особливо з Дейном.

Та-а-ак, я одягнута – це добре. Я випила таблетку і пішла оглядати квартиру. Все на своїх місцях – теж добре. Смикнула за клямку – замкнено. І це доб… стоп, як замкнено? Я повернулась і глянула на гачок, де б мав висіти запасний ключ. Демон! Ключ забрав! Від моєї квартири! Мені тепер що, його в гості в будь-який час чекати? Я зітхнула. Голова все ще страшенно боліла і думати зовсім не хотілось – все одно нічого не згадаю. Схоже, доведеться питати у самого Дейна. Заодно ключ заберу.

Я привела себе в більш-менш нормальний вигляд і пішла в кафе – там і поснідаю… і пообідаю. Світило сонечко, зігріваючи своїм промінням усе, що тільки можна. Як же мені подобається ця погода. Білих джинсів і нещодавно купленого топа було достатньо, навіть поверх нічого не довелось брати.

Коли я зайшла в кафе, то, відверто кажучи, була шокована. За столиком сиділи і мило бесідували Лісса, Каміла і Оттвуд молодший. Той, до речі, був схожий на Дейна. Спортивне тіло, смуглява шкіра, високий зріст, русе, хоча, на відміну від Дейна, трохи кучеряве волосся. І очі, щоправда, були карі. Ну і виглядав він добрішим.  Він, до речі, мене перший побачив – помахав рукою і радісно посміхнувся.

- Відколи це до нашого дівочого царства приєдналися Оттвуди?- запитала я, підійшовши до столика.

- А тебе, схоже, Дейн покусав,- все ще посміхаючись промовив Метью.

- В сенсі?- розгубилась я. Невже він щось знає?

- Ми щось пропустили?- шоковано запитала Лісса.

- Ви ж працюєте разом,- промовив Мет,- в нього явно виникли проблеми на останній зустрічі – прийшов злий, як дідько. Яке гарне порівняння!

- Злий?- перепитала я і поспішила додати,- ну так, партнер специфічний йому попався,- я скривилась, згадуючи перевертня.

- Досить вже стояти – сідай,- Камі потягнула мене за руку. Я сіла на диванчик поряд з Ліссою.

- Ну то що? Відколи ти поповнив наші ряди?- звернулась я до Метью.

- Відсьогодні,- відповіла за нього усміхнена Камі,- ми зустрічаємось,- Мет ніжно взяв подругу за руку.

- Але ви тільки тиждень знайомі,- здивовано промовила Лісса. Схоже, Камі чекала, доки всі зберуться, щоб розповісти одразу всім.

- І що? Нам цього вистачило,- радісно проговорила Каміла.

Я уважно глянула на Метью. Ну, якщо ти щось втнеш… вб’ю! Не знаю, чи він читає думки, чи мій погляд був настільки красномовним, але демон посміхнувся і  непомітно кивнув, ніби промовляючи «зрозумів я, зрозумів».