Розділ 7.

Мабуть, я все таки на декілька секунд втрачаю зв'язок з реальністю, адже до тями приходжу вже лежачи на дивані і  відчуваючи на обличчі дивну вологу. 

Ярослав разом з Ольгою нависають наді мною з такими переляканими обличчями, наче, я щойно встигла покинути цей грішний світ. Торкаюся рукою до чола і розумію, що мене таки зовсім нещодавно добряче поливали водою. 

— Слава Богу! Отямилася! — Ярослав нарешті відходить від мене кудись подалі, а Ольга, навпаки, сідає поруч. 

— Що з тобою, Надь? Я вже хотіла швидку викликати. 

— Мабуть, мені треба до лікаря, — коротко промовляю я, адже розповідати про ймовірну вагітність в мої плани не входить. 

— Мабуть? — переді мною знову з'являється темна тінь Ярослава, від чого я вкотре відчуваю непереборне бажання  відключитися. — Я сам відвезу її в лікарню, щоб особисто дізнатися, що з нею відбувається! Ще не вистачало, щоб вона померла прямо на робочому місці! 

— То ви тільки за це переймаєтесь? — несподівано спалахує Ольга відверто обруючись у відповідь на його слова. — Та як вам не соромно! Довели бідолашну дівчину до втрати свідомості ще й голос на неї підвищуєте! Хіба так можна?

Ох, Олю. Ти навіть не знаєш, наскільки я вдячна тобі за підтримку! Такого перекошеного від здивування писку я в нього ще ніколи не спостерігала. Аж легше стало. Одразу відчула такий приплив сил!

— Виходить, що це я винен у її хворобливості? Нестерпний тиран довів дівчину до втрати свідомості! Збожеволіти! Оце заробив собі репутацію з перших днів роботи, нічого не скажеш, — розлючено гарчить Ярослав, а мені знову пересихає у горлі.

— Можна мені водички, будь ласка, — промовляю ледь чутно і Ольга миттєво простягає мені склянку з водою. Жадібно спустошую її вміст і завмираю від очікування. Боюся сказати щось зайве, щоб ще більше не розлютити  нашого тирана.

— Ну що ж, мабуть, якщо вам вже краще, деспот відвезе вас до лікаря. Йти можете? — знову нависає, мов той коршун, але відповісти я не встигаю. 

— Плювати. Так і буде, жорстокий тиран віднесе вас на руках, а то, не приведи Господи, хтось знову вирішить відключитися…

— Я сама. Я можу сама, — пробую заперечити, але йому байдуже на мої бажання. Ярослав вправно підхоплює мене на руки і все, що мені залишається, це лише міцніше вчепитися за його шию.

Матінко рідна, я вже уявляю зацікавлені погляди офісного планктону і майбутні плітки за  нашими спинами! Тільки проблема в тому, що мене це, чомусь, не бентежить. Я навіть встигаю уявити перекошене обличчя Жанни, якби вона випадково побачила цю картину! Ця жінка спочатку б вирвала на мені все волосся, а потім роздряпала б Ярославу обличчя! Чомусь, саме так я уявляю її реакцію і сама ж починаю боятися власних думок!

Не про те я думаю! Зовсім не про те! Якщо Ярослав дізнається про мою вагітність, я не знаю, як буду викручуватися. 

З кабінету ми вибираємося, майже, не поміченими, минаємо довгий коридор зустрічаючись з незнайомими працівниками, але це мене не заспокоює. Його бісові парфуми знову беруть в полон мою свідомість і тепер я хвилююся через те, щоб не втратити голову від цього надзвичайно приємного аромату. 

— Про сорок п'ять кілограмів, ви нахабно збрехали. Тут явно десятку треба було накинути, — твердий голос  Ярослава вмить розвіює туман в моїй думках. Він звучить так близько і так хвилююче, що по тілу розбігається велетенський табун мурах. Не розумію, що зі мною відбувається, але поруч з ним я почуваю себе дивно. 

— Я можу йти сама, — бурчу у відповідь, коли Ярослав заносить мене в ліфт. 

А ось і перша неприємна зустріч. 

— Ярослав? Надія? — Ігор Леонідович здивовано морщить лоб і проникливо дивиться то на мене, то на Камінського, від чого мені стає по-справжньому ніяково. 

— Добрий день, Ігоре Леонідовичу, — промовляє Ярослав і, нарешті, опускає мене на підлогу. — Надія щойно втратила свідомість і я вирішив супроводжувати її до лікарні, — починає виправдовуватися мій бос, а я лише киваю у відповідь. 

Ігор Леонідович на секунду зупиняє свій погляд на мені, а потім додає:

— Виглядаєш дуже блідою. Сподіваюся нічого серйозного.

— От і я на це дуже сподіваюся, — кидає Ярослав і також зупиняє свій пильний погляд на моєму обличчі. 

— Тримай мене в курсі, — промовляє перший бос до другого, в той час, як ліфт зупиняється на першому поверсі. Ігор Леонідович виходить і мені стає трохи краще.

Голова все ще крутиться, тому я міцно чіпляюся за руку Ярослава і ледве не млію, коли він опускає свою долоню на мою талію притримуючи і притискаючи до себе. Я гублюся від цього дотику, мені незвично, що чоловік може проявляти до мене турботу, адже я звикла завжди покладатися тільки на себе. 

Ярослав відчиняє переді мною дверцята пасажирського сидіння і дбайливо прищібає ременем безпеки. Ці його жести виглядають так невимушено і природньо, наче, він так поводить себе кожен день.

Він відвозить мене в якусь приватну клініку і саме тоді я починаю по-справжньому хвилюватися.

На щастя, лікар мене оглядає без присутності Ярослава, але мене це не заспокоює. Я розповідаю про своє самопочуття, про нудоту і про втому, але сказати про ймовірну вагітність не наважуюся. Підозрюю, що лікар має якесь відношення до Ярослава, і дуже боюся, щоб він не дізнався.