Розділ 4.

Після знайомства зі ще одним босом і моїм особистим головним болем, я стрімголов лечу в свій кабінет. Мене розривають змішані емоції, а ще, я уявлення не маю, як вгамувати своє пришвидшене серцебиття.

Камінський тепер співвласник "BuildHouse", а за сумісництвом мій бос, а також головний архітектор компанії. Як би я того не хотіла, але тепер ми просто змушені будемо з ним перетинатися, до того ж, це буде значно частіше, ніж я могла б собі уявити. Так, як стосунки із ним в мене зіпсовані від початку, то нічого хорошого в майбутньому я  не очікую. 

Нічогенький такий початок тижня вийшов! Ліпше й не придумаєш!

Найгірше те, що я уявлення не маю, як ми будемо працювати разом. До того ж, моя вагітність…

Звісно, можливо, там нічого немає, але якщо є, що тоді? В мене почне рости живіт і, цілком можливо, що Камінський зможе щось запідозрити. Зрештою, він дорослий чоловік і має прекрасне уявлення, що після незахищеного сексу можуть бути наслідки. І, якщо для мене це цілковите щастя, то для нього, швидше за все, непередбачувана прикрість. 

Він вже не юний, однак заможний, зі своєю пасією зустрічається вже третій рік, проте дітей досі немає. Запитання, чому? Я припускаю, що відповідь десь на поверхні, або він просто не хоче дітей.

Ну нічого. Я дівчинка сильна, іноді навіть смілива, тому впораюся, вже не маленька. Зрештою, ще місяців шість, а там і в декрет можна втекти. Викручусь якось. Тепер треба молитися, аби не звільнили, бо втратити цю роботу буде не найкращим поворотом примхливої долі.

Весь день я ховаюся в кабінеті і сиджу тихо, як миша, аби лишень випадково не перетнутися з Камінським. Як не намагалася, але сьогодні зосередитись на роботі не виходить ніяк. Лише під кінець робочого дня показую голову зі сховку, щоб попросити Олю зробити чаю, бо підозрюю, що від кави моє серце взагалі відмовиться працювати.

— Надь, ти сьогодні якась засмучена. Весь день в кабінеті сидиш, погано себе почуваєш, так? — співчутливо запитує Оля заварюючи чай з мелісою. Здається, вона має заспокійливу дію, а це саме те, що мені потрібно.

— Голова трохи болить, — вигадую на ходу. — А так, все в порядку. 

— Точно? — перепитує білявка уважно скануючи моє обличчя. — Виглядаєш блідою, — ставить чашку з чаєм на стіл. — Тобі треба на повітря, а то сидиш весь день в тому затхлому кабінеті. Може і добре, що тебе переселяють звідти, — видає Оля, якраз в той момент, як я підношу чашку до губ. Гарячий чай обпікає язика і я з дзенькотом ставлю чашку назад.

— Що ти сказала? Переселяють? Це як? — не второпала я. А чому мені про це нічого невідомо?

— Посидиш поки що тут, зі мною. Місця вистачить, — продовжує тараторити Оля, але мене цікавить інше. 

— Чому мене переселяють? — не можу зрозуміти, що відбувається. В голову закрадаються приховані підозри, але я навіть не наважуюсь озвучити їх вголос.

— Ігор Леонідович сказав, що в кабінеті Ярослава Івановича триває ремонт. А твій кабінет достатньо просторий та зручний, — товстий натяк я розумію одразу.

— Але ж це мій кабінет! — випалюю дещо гучніше і затихаю. Не можу повірити, що пихатий індик через свою ненависть до мене вже почав встромляти палки в колеса. І це ми ще навіть не почали працювати… Прикро стає і образливо…

— Надь, це ж тимчасово. Він же не може сидіти поруч зі мною. Він бос, — примирливо пояснює Оля, але легше від цього не стає. 

Ну чому саме мій кабінет? Він для мене, як рідний дім, кожен закуток облаштований з любов'ю, кожна дрібничка має своє особливе значення… Чомусь так прикро стає, що на очі навертаються сльози. Почуваю себе сопливою шмаркачкою, в якої відібрали улюблену ляльку, але вдіяти нічого не можу. Стою і шморгаю носом з огидою поглядаючи на щойно приготований чай. Настрій і так був паскудний, а тепер взагалі впав нижче нуля.

Нічого не пояснюючи, мовчки розвертаюся і йду в, поки ще свій кабінет. Розумію, що заїдатися з начальством в перший же день буде занадто, особливо, зважаючи на наші "теплі" стосунки, тому я лише мовчки збираю речі. Беру найнеобхідніше: деякі статуетки, що колись притягнула для настрою, необхідні папери, які складаю в коробку і свою золоту нагороду, яку отримала за найкращий проєкт року.  Залишається взяти ноутбук і можна вирушати до Олі. 

Підходжу до свого стола, закриваю кришку ноутбука і застигаю від звуку клацання дверей. Різко обертаюся до джерела шуму розгубленим поглядом врізаючись в винуватця всіх моїх бід. 

— О, ви ще тут? — Здивовано піднімає брови вгору. — Я гадав, що кабінет вже звільнили, — промовляє Камінський застигаючи в дверях і уважно вдивляючись в моє обличчя. Уявляю, який в мене зараз вигляд — заплакана, опухла дурепа з червоними очима. Супер, яка красуня. А все через нього, між іншим!

— Якраз зібрала речі, — випалюю сухо, киваючи на дві коробки зі своїм хламом, поверх яких я кладу ще ноутбук. — Гарного дня, — вичавлюю з себе намагаючись підняти цю піраміду Хеопса, але розумію, що якщо зроблю зайвий рух, мій ноутбук зазнає краху.

— Я вам допоможу, — несподівано каже цей чолов'яга звертаючись до мене на ви. Не чекаючи на мою відповідь, Ярослав підходить до мене, відкладає ноутбук на стіл і забирає з рук коробки пильно вдивляючись в моє обличчя. 

— Ви плакали? Щось сталося? — мабуть, тільки сліпий не зміг би не помітити мої опухші повіки.