11.1

Я прокидаюсь не від звуку будильника, не від голосу, не від думок. А від... тиші, яка більше не лякає.

Світло крізь штори вже не тисне — воно лоскоче повіки, як перші слова після довгого мовчання. Я розплющую очі й лежу так, не рухаючись. Ніби чекаю підтвердження, що це було. Що я справді була там — у ресторані серед ялин, що ми говорили, мовчали, сміялись. Що він сказав: "Я залишуся. Якщо ти скажеш."

Я не сказала. Але не тому, що не хотіла. А тому, що поки що достатньо — залишитись із цим всередині.

На столику — чашка з-під вчорашнього чаю. Його шапка на спинці стільця. Моя сукня — на підлокітнику крісла. Все виглядає не забутим, а… залишеним навмисно. Як символ того, що ми ще повернемось до цієї ночі. Але вже не через пам’ять — а через вибір.

Я вмикаю чайник. Його шум — як старт чогось буденного. Але зараз буденність — це розкіш. Бо не треба нічого вигадувати. Не треба грати. Просто чай. Просто ранок. Просто я.

І раптом — дзвінок у двері.

Відкриваю. Стоїть Влад.

Без сорому, без страху. З двома чашками кави й поглядом, у якому не питають “чи можна?”, а просто є. Бо коли хтось знає, що йде до тебе — він не стукає, щоб переконати. Він приходить, щоб бути.

— Я вирішив, що кава — це найкраще “доброго ранку” без слів, — каже він і простягає мені одну з чашок.

Я беру її. Не з обов’язку. А бо хочу.

— Ти не боїшся, що я скажу: “ти ще не залишайся”? — питаю я, тримаючи каву обома руками.

— Ні, — відповідає. — Бо навіть якщо скажеш, я чекатиму стільки, скільки буде потрібно. Але зараз… ти відкрила. І я тут.

Ми стоїмо у дверях. З кавою. Без драм. Без визначень.

Просто він. Просто я. І той ранок, якого ми обидвоє не планували. Але в який — обидвоє захотіли прокинутись.

Він заходить усередину, не питаючи, чи можна. Але не тому, що впевнений — а тому, що довіряє. Це вже не про “зручність” чи “час”, це про той момент, коли двоє знають: бути поряд — це не запрошення, а рішення. Взаємне.

Я відступаю вбік, залишаючи двері відчиненими. Влад кладе свою чашку на стіл, роззирається — не як гість, не як чоловік на годину. А як той, хто не тікає після ночі, бо для нього ця ніч була не винятком, а продовженням.

— В тебе тепло, — каже він і поглядом ковзає по дрібницях: книжка на підвіконні, плед, мої капці, що завжди губляться в різних кутках кімнати.

— Це Карпати, — усміхаюсь. — Тут або тепло в собі, або не виживеш.

Він усміхається. Сідає на диван. А я — навпроти, на підлогу. Бо саме звідти краще видно, як ранкове світло прокрадається між шторами і малює на стінах м’які лінії — такі, як дотики без наміру. Просто тому, що хочеться торкнутись.

— Ти вчора сказав, що не уявляв, що це вийде за межі гри, — кажу після довгої паузи. — А зараз… уявляєш?

Він не відповідає одразу. Зробив ковток з чашки. Потім ще один. І тільки тоді — говорить:

— Уявляю. Але не як план. А як… напрям. Без точного маршруту. Але з впевненістю, що я хочу йти в той бік.

Моя рука лежить на коліні. Його — поруч. Не торкаються. Але не потребують цього — бо присутність вже щільна.

— Я завжди уявляла себе з кимось, хто буде сильнішим, — кажу. — А потім зрозуміла, що сильнішим має бути не “він”. А “ми”.

Він киває.

— Ти не боїшся, що це… не витримає міста?

— Боюсь, — кажу чесно. — Але більше боюсь повернутись туди і забути, як тут було справжньо. Бо справжність — не залежить від місця. Вона — або є між людьми, або ні.

Він тягнеться до мого волосся, поправляє пасмо, що вибилось.

— Давай залишимо собі це як маяк, — каже. — Якщо загубимось — згадуватимемо не фотосесію, не підписаний контракт, не гори. А цей ранок. Цю кімнату. Цю тишу. І те, що більше не хочеться тікати.

Я прикриваю очі. Вперше за довгий час — не для того, щоб відчути спокій. А щоб зберегти.

І думаю: може, кохання — це не “впевненість”. А “готовність залишитись, навіть коли невідомо, що буде далі”.