Епілог

Колись усе це починалося як фікція. Як сценарій. Як "тимчасове". Контракт, весілля “на папері”, усмішки для фото, обійми на камеру. Колись я думала, що можна розділити життя на “роботу” і “особисте”. Що правда — це те, що ми самі пишемо в резюме, а все інше — лише фон.

Але потім прийшли Карпати. І сніданки з мовчанням. І вечори з теплими руками. І слова, які не звучали, але ставали правдою лише через те, як ми дивилися одне на одного.

Ми повернулися до міста. Без гучних заяв. Без фінальних сцен. Просто — повернулися. В офіс, у звичний ритм, у свої задачі й дедлайни. Але всередині вже не було тієї тривожної порожнечі, яку я навчилася прикривати планерами, презентаціями й іронією.

Влад став знову “президентом компанії”. Я — керівницею проєкту. Але з однією важливою різницею: ми більше не грали. Ми залишили собі право бути неідеальними. Помилятись. Говорити не те. Мовчати не там. Але бути разом.

Нас не було в заголовках новин. Не було гучного “оголошення стосунків”. Ми були — в простому: в коротких повідомленнях "доїхав", в чаю без цукру, бо я не люблю солодке, у фразі “залишайся ще на ніч” без страху, що хтось почує.

Фейкова історія стала справжньою не тому, що так мало бути. А тому, що ми обоє вчасно зняли маски.

І тепер, коли хтось питає, як усе почалось, я іноді відповідаю:

— З фіктивного весілля. Але справжніх почуттів.

І якщо хтось сміється — я не заперечую. Бо іноді найчесніші історії починаються саме так: з вигадки, яка забула, що вона — вигадка.

А потім стала життям.

Він не обіцяв “вічне”. Не говорив пафосного “назавжди”.

Натомість просто тримав за руку, коли я мовчала. Варив каву так, як я люблю — з краплею терпкості, без цукру. Писав короткі повідомлення в обід: “Все ок?”, “Не забудь поїсти”, “Чекаю вдома”.

Це не була романтика з фільмів. Це була справжність.

З тишами, незручними поглядами, моментами, коли хтось із нас думав: “А може, не вийде”. І з іншими моментами, коли ніхто не говорив — бо все вже було зрозуміло без слів.

Він не вимагав бути іншою. Не намагався мене “перевиховати”, “переписати” чи “вдосконалити”. Він просто бачив — як є. І залишався. І я залишалась.

Іноді ми повертались до тих Карпат — не для піару, не для фото. А щоб згадати, як усе почалося.

Іноді ми сварились — не голосно, але чесно.

Іноді ми обіймались просто так — бо могли.

І кожного разу, коли я бачила його раніше, я думала: “фейковий”.

А тепер, коли бачу — думаю: “мій”.

Бо іноді, щоб знайти своє, треба прожити чиюсь історію. Навіть вигадану.

Щоб зрештою… написати свою.

З правдою. З паузами. З серцем.

І — без сценарію.