11

Тиждень у Карпатах зливається в одну велику мить. Без поділу на дні, години, події. Фотографії — є. Але вони не передають головного. Там — ми усміхнені, стильні, на фоні гір, в теплих куртках і з обіймами, які, здається, навмисно довші, ніж вимагає сценарій. А насправді — просто чесні.

Прогулянки перетворилися на діалоги, в яких уже не треба було слідкувати за інтонацією. Сміх звучав без редактора, мовчання не здавалося загрозою. Ми йшли поруч — іноді близько, іноді з відстанню, але з відчуттям, що цей простір між нами — не бар’єр, а свобода.

Фотосесії, які мали бути частиною легенди, виглядали радше як гра у «уяви, що це — справжнє», а в якийсь момент просто стали… нею. Хтось з нас щось говорив, хтось не встиг відповісти, але ніхто не переривав. Відчуття того, що поруч — не виконавець ролі, а людина, — зростало поступово. З кожним жестом. З кожним поглядом, який тривав трохи довше, ніж треба.

Вечори ставали моментами, де вже нічого не гралося. Просто двоє — з чашками чаю або вином, із тишею, яку не хотілося заповнювати, бо в ній уже було все. Його рука, яка лягала на мою, як щось звичне. Мій голос, який звучав м’якіше. Погляди — не перевіряли, не просили, просто тримались.

Кожна розмова закінчувалася не висновками, а відчуттям, що щось зрушилося. Як лід під весною. Як серце, що дозволило собі вірити, навіть якщо ще не до кінця. Без планів. Без великого “після”. Лише те, що є.

Ми не казали гучного “а що далі?”. І не давали собі обіцянок. Але коли він торкнувся моєї щоки на терасі, де вітер грався з моїм волоссям, я вперше не відвела погляд. Бо не було куди ховатися. І не хотілося.

Все, що залишилось — не фотографії. А відчуття. Що хтось поруч бачить тебе. І не йде. Не тому, що так треба. А тому, що хоче.

Останній вечір. Нічого офіційного, ніяких прес-анонсів чи поз. Просто він. Просто я. І запрошення — не як частина проєкту, а як щось, чого, здається, чекала з першого дня, навіть не усвідомлюючи.

Влад не сказав, куди саме йдемо. Лише усміхнувся, коли я запитала. І додав:

— Це не про локацію. Це про нас.

Маленький ресторан, захований серед ялин, з дерев’яними стінами й теплим жовтим світлом. Всередині — камін, кілька столиків, живий вогонь свічок, що не створює атмосфери, а просто дихає нею. Тут усе тихо. Навіть тиша — затишна.

Ми сідаємо біля вікна. Звідси видно чорну лінію лісу й небо, яке вже встигло втратити колір дня. Він замовляє щось на двох — без довгого перегляду меню. Я не протестую. Сьогодні — можна довіритись.

Між нами не одразу слова. Погляди — так. Короткі. Повні змісту. Теплі. Ніби все, що треба було сказати — ми вже сказали тими днями, коли ходили мовчки між дерев, або сміялись над тим, як він втратив рукавичку, а я — орієнтацію на карті.

— Ти знаєш, — починає він, поки ми чекаємо страву, — я не уявляв, що ця історія… вийде за межі гри.

Я мовчу. Бо теж не уявляла.

— Але коли ти подивилась на мене тоді, у перший вечір... Там не було фальші. І я подумав, що або це ти дуже добра акторка, або… це я почав щось відчувати.

— Я не акторка, — кажу. — Я просто втомилась прикидатися. І, напевно, ти перша людина, з ким мені не хотілося бути ні ким, окрім себе.

Мовчимо.

Офіціант ставить тарілки. Все виглядає красиво, але їжа — не головне. Вечеря — це лише фон. Як декорація, що не краде увагу, а підкреслює момент.

Потім ми сміємось. Про щось дріб’язкове. А потім знову мовчимо. Бо тиша — вже не бар’єр. Це довіра.

Під кінець вечора він подається трохи вперед, нахиляється, ніби хоче впіймати не мої слова — а мій подих.

— Я не знаю, що буде далі, Таню. Але якщо ти колись скажеш “залишайся” — я залишуся. Не як частина гри, сценарію. А як людина. З тобою.

Мені не треба відповідати. Бо все вже сказано. В тому, як я дивлюсь. Як не опускаю очей. Як не тікаю з вечора, що міг би бути фіналом, але став — продовженням.

Останній вечір. Але точно не останній крок.