10.1

Лілька посміхається, натхненно стискає мою руку, і вже з ноутбуком у руках зникає за столиком.

Я залишаюсь на мить сама, слухаючи, як ліс за вікном просинається: зі свистом вітру, змітним шелестом гілок, майбутнім, яке пахне свіжою землею й свободою.

Допиваю останній ковток кави і лише тоді підіймаюся — так, ніби це працівництво найважливішого дня. Я виходжу з кафе, і в коридорі мене зустрічає сонячне світло, що танцює на щитах. Воно ніби говорить: "Вийшла. Перший крок зроблений".

Вже біля входу бачу його — він стоїть, підперши стіну, руки в кишенях, погляд чекає. Такого у ньому я ще не бачила: не впевненого бізнесмена, не героя фотосесій, а просто … чоловіка, який чекає.

Його очі тихі, але заглядають в мене глибше, ніж хтозна який бізнес-план: там — очікування, тривога, трохи щирої надії.

— Ти… — починаємо водночас, запинаючись. Я спочатку відкриваюсь — крок назустріч. Зупиняюсь майже в метрі.

— Ти готова? — питає він мов тихо, і в слові — соромливий страх, що може я відступлю.

Дихаю — повільно, затримуючи знову. Відчуваю, що все, що було — підготовки, фальш, нерви — має значення тільки тепер: кожен мій крок стане початком чогось нового.

— Готова, — лише говорю. І роблю крок уперед.

Його усмішка — не ділова, не на камеру. Перший теплий жест насолоди, що когось зустріли справжнього, а не виконували роль.

Ми йдемо — не за сценарієм і не за бюджетом. Просто — назустріч гірській дорозі, до невідомого, але справжнього.

І сам Перший день в новому житті починається не з візитки чи пресрелізу, а з двох сердечних теплих рук, що тремтять від ризику. Руку в руку, ми виходимо за межі проєкту — і назустріч тому, що не продається і не прописується у презентаціях.

В глибині Карпат нас чекає не текст — а майбутнє, яке ми напишемо вже самі.

Ми йдемо коридором назустріч виходу, який веде вниз — до сходів, а разом і до нового життя. Він трохи нервує — видно по злегка стислих кулаках та сорочці, що обтягнула напружені м'язи. Я тягну руку — до нього, до себе, до того, що неможливо описати, але можна прожити.

— Знаєш, — шепочу, — інвестори сприймуть усе, навіть найгучніші слова. Але ніхто не може уявити те, що між нами зараз.

Він зупиняється, дивиться мені в очі, немов хоче впевнитися, що це не сон — що я справді поруч.

— Я відчуваю це, — відповідає тихо. — І хочу, щоб ця дорога була не просто дорогою.

Біля сходів входимо в тишу — таку дивну після камер, контролю і ролей. Внизу — холодний камінь, проте його холод не холодний. Це дотик реальності. Я торкаюся поручня, а він — моєї руки. Ніхто не каже ще нічого голосно.

— Бачиш той світлофор? — прошепочу, — де світло змінюється тихше, ніж повіриш.

Він посміхається замислено, нахиляється до мого вуха.

— Давай вважати, що ми — на зеленому.

І ми спускаємось. Кожен крок — як нова нота в мелодії, якої ніхто не писав. Позаду — камера, світло, очікування. Попереду — тільки наш шепіт. І в кожній клітині — жива надія, що цього разу ми творимо іншу історію. Неспішно, але разом. І поки нічого не обіцяємо, але вже все відчули.