10

Я прокидаюся з відчуттям, ніби світ змінився, але ще не встиг мене попередити. Мов прокинулась у власній шкірі, яку щойно повернула собі після довгого орендування для інших ролей.

В голові — нічна розмова. Слова, паузи, його погляд. Він усе ще тут, у мені. І ця присутність не тисне — вона, навпаки, дозволяє дихати.

Світло за вікном м’яке, розлите по соснових вершинах. Я ще лежу, не рухаючись, відчуваючи, як тіло говорить замість думок. Воно не напружене. І це — вже перемога.

З вулиці доноситься крик птаха. Здається, сокіл. А може, галка — я не розуміюся в птахах. Але точно відчуваю: повітря змінилося. Свіже. Ранкове. Чесне.

Я вдягаюсь у найпростіше — сірий светр, джинси. Зв’язую волосся. І не дивлюся в дзеркало. Бо вперше за довгий час не хочеться себе перевіряти. Хочеться просто бути.

Спускаюся в кафе. Лілька вже там. Сидить з чашкою кави, гортає щось у телефоні, але одразу відкладає його, побачивши мене.

— Ну? — підіймає брови. — Що — не будь... трапилось?

Я сідаю навпроти. Обома руками обхоплюю чашку з кавою, яка з’являється переді мною без слів — привітна офіціантка вже запам’ятала наше “як завжди”.

— Ми говорили, — кажу просто.

— Про що?

— Про все. Але не так, як зазвичай. Не про плани, не про проєкт. А про нас. Без титрів, без сценарію.

— Тобто… — вона нахиляється ближче.

— Він — президент компанії, — кажу. — Справжній. Не актор.

— Повтори, — Лілька дивилася на мене з широко розплющеними очима, що здається, ще трішки й вони випадуть з орбіт. 

— Він…президент…компанії, — повторю, вже біль повільніше, та виокремлюю кожне слово.

— Якої…компанії? — Лілька нахиляється вперед, наче від цього зменшиться абсурдність сказаного.

— Ну… тієї самої, — відповідаю.

— А…”чоловік на годину”... — все ще шоковано дивиться на мене.

— Тимчасова роль…Його друг, відкрив цю агенцію. 

— А це тут до чого?

— А в них відбувся спір, що Влад, не зможе знайти сімейну людину для виконання проєкту. І він програв…тому, що я сказала…що я заміжня, — відповідаю спокійно, маленькими ковтками допиваючи каву.

— Оце фокус… — бурмоче вона.

— Фокус в тому, що ні він, ні я — нічого не вибирали й не знали, — продовжу я, дивлячись Лільці прямо у вічі. Її брови підіймаються ще вище, а в очах грає змішана хвиля здивування і радості.

— Ти маєш на увазі... ні ролі, ні статусу — тільки те, що сталося між вами? — Лілька вимовляє це ніби вголос перевіряючи: це справді так?

Я киваю. 

— Так. Був контракт, були виверти справ, але було щось інше. Після розмови вночі... я зрозуміла, що між нами з’явилось щось, що не мало нічого спільного з планами маркетологів і постановками.

Лілька нахиляється вперед. 

— І як? — її голос тихіший, вже не іронічний.

— Незручно. Але натомість — ново. Мені здається, я вперше за багато років хочу не вдавати. Хочу просто... бути тут. З ним. Без ролей.

Лілька усміхається — легко, душевно. 

— Я знала. Я бачила, як він дивиться на тебе — він дійсно не жалкував, що прийшов для правди, а не для штучного сценарію.

Я відчуваю тепло навколо.

 — Це як ковток повітря, коли ти довгий час сидиш під водою, — кажу я. — Несподівано, трохи боляче на початку, але потім — справжнє.

Вона кладе руку мені на зап’ясток. 

— Зараз тобі не потрібні ролі, Таню. Тобі потрібна підтримка. І ти її маєш. Не в байці, а тут. У житті.

Я ковтаю слину, і в мені з'являється внутрішня усмішка.