9.2

— Тимчасова роль? — повторюю, не відводячи погляду. — То що тепер?

Влад робить кілька кроків уперед, але залишається на відстані, що не порушує простір — водночас близько, щоб відчути його справжність.

— А що тепер? Ми знаємо правду один про одного. Я — президент компанії, ти ходячий робот жінка, яка готова на все, аби отримати своє, готова ризикувати, — випалює він словами, які як списом пронизують кімнату.

Моє серце здригається. “Робот жінка”… це слово тягнеться в мені, як тінь, каструє справжність.

Я застигла. Але не мовчу. Бо мовчазне “так чи ні” — це теж відповідь.

— Так, — голос звучить тихо, але твердо. — Так, я готова ризикнути. І не для контракту. І не щоб тут комусь щось довести. Я цим живу. По іншому не вмію.

В кімнаті западає тиша. Не мертва — а така, що вимагає слухати.

— Я не граю. І навіть коли доводилось прикидатися… це завжди було через страх. А не через брехню.

Він мовчить. Його погляд ковзає по моєму обличчю, ніби він вперше бачить мене без маски. І, можливо, вперше — не як частину команди чи проєкту, а просто — мене.

— Схоже, брехня зайшла надто далеко, — промовляє він, засовуючи руки в кишені. Його голос уже не гострий, не обвинувальний. Радше — у ньому втома. І щось, що дуже нагадує жаль.

Я вдихаю. Повільно. Цей вдих — як ковток після довгого мовчання, коли хочеш сказати, але слова ще обпалені минулим.

— Ми обоє винні, — кажу. — Але якщо все, що ми мали, було лише виставою… чому тоді болить, як справжнє?

Він підходить ближче. Тепер відстань — мінімальна. Його присутність — тепла, не загрозлива. Я відчуваю, як з моїх плечей повільно сповзає напруга, з якою я зайшла в цю кімнату.

— Бо, можливо, між фразами сценарію ми випадково почали говорити правду, — тихо каже він.

— А потім злякалися, — додаю я.

— І знову сховалися в ролі, — підсумовує він.

Ми стоїмо мовчки. Але вже не в глухій тиші. А в тій, де є місце для наступного кроку.

— Я не знаю, як це зробити правильно, — зізнаюся. — Але я знаю, що не хочу більше прикидатися. Навіть якщо все зруйнується. Хочу бути з кимось, з ким можна не грати. Навіть коли страшно.

Влад дивиться на мене довго. Його очі — не ті, що я бачила раніше в кабінетах, на презентаціях чи при світлі камер. Ці — глибші. Справжні.

— Тоді давай зробимо щось божевільне, — каже він нарешті. — Давай просто зараз не будемо вирішувати. Не будемо планувати. Вийдемо. Пройдемося. Будемо тими, ким хочемо бути — не за посадою, не за планом. А просто: ти і я.

Я посміхаюся. Не з ввічливості, а від полегшення. Вперше за довгий час відчуваю — я не одна на цій межі.

— Добре. Але попереджаю — я не знаю, як бути “просто собою”. Можливо, це буде незручно.

— А я не знаю, як бути просто Владом. Можливо, це теж буде незручно, — відповідає він.

— Не переживай, ти з цим дуже добре справляєшся.

Ми сміємося. Несильно. Але щиро. І саме в цій усмішці — перша маленька тріщина в панцирі, який ми так довго носили.

Я беру куртку. Він тримає двері. І ми виходимо — не як герої історії, не як гравці проєкту, а як двоє, хто ризикнув перестати вдавати.

Гори чекають. А ми нарешті йдемо їм назустріч — не заради ролі. А заради правди.