9.1

Ми сидимо мовчки. Серце б’ється, здавалося б, голосніше за шелест туманного лісу за вікном. Він — поряд. І відчуття, що між нами тепер більше, ніж сценарій.

— Я… — починаю я, але замовкаю. Хочу сказати щось важливе, але слова розсипаються в грудях, як крихкий посуд.

Він обережно спускає погляд на чашку, ніби шукає в ній натхнення. Потім підіймає очі — і дивиться саме туди, де мої слова зависли без відповіді.

— Я прийшов, не щоб продовжувати сценарій, — його голос — спокійний, осмислений. — Я хочу почати справжнє. Але для цього нам потрібно поговорити.

У голові з’являється мить: ідеального поєднання слів і тиші. Ми вже не діємо. Ми — просто ми.

— Я теж хочу, — слова виходять тихо, але впевнено. Я дивлюся йому в очі, і з кожним поглядом відчуваю, як тремтить внутрішня межа між страхом і довірою.

Він усміхається — без претензій, без ролі.

— Тоді поговорімо… не про сценарій і не про інвесторів. А просто — про нас.

Я вдихаю глибоко, ніби огортаючи болем і надією. І розумію — цей день почався не з кави. А з того, що ми наважилися бути справжніми.

— Добре, — кажу я. Голос трохи хриплий, як після довгого мовчання. — Ходімо.

Повільно піймаюся зі стільця, та прямую до виходу з кафе. Я відчуваю за спиною кроки Влада — тихі, але впевнені. Ми повертаємось коридором — разом і водночас кожен зі своїм внутрішнім штурмом. Я ловлю себе на думці, що це вже не просто фейкове партнерство. Це щось інше. Щось, що не передбачиш, і не накреслиш у плані.

У серці виростає щільна теплова хвиля: вона не спека, не шаленість, а щось правильне. Приємний опір — не кохання з першого погляду, це більше: обережне свідоме рішення відчиняти двері — всередину себе, і поруч комусь.

Мигцем дивлюсь на нього — і бачу, що ще вчора між нами був сценарій. А тепер — просто ми. З відкритими дверима. І з порожнім аркушем ранішнього неба попереду.

— Ідемо? — питає він.

— Йдемо, — відповідаю тихо, і відчуваю: вже не боюсь.

Кроки зливаються в один темп. Двері кафе за нами тихо зачиняються. І цей звук — як обрізка фільму, де після фальші починається справжнє.

Двері в кімнату відкриваються так тихо, ніби хочуть почути шалене биття наших сердець.

Я заходжу перша — і мить застиглого простору зустрічає мене своїм теплом. Ліжко акуратно заправлене, штори підняті настільки, щоб впустити трохи світла й трохи правди. За цим простим жестом — турбота.

Підходжу до панорамного вікна, намагаючись вдати, що розглядаю краєвид. Але насправді в голові рій питань, на які я просто зараз отримаю відповідь.

Влад з’являється за мною, тихо зачинивши двері. Стоїть по серед кімнати й оглядає мій номер.

— Почнемо з простого. Хто ти — коли ніхто не дивиться? — розвертаюся до нього.

Він трохи дивується, потім схиляє голову набік. Не рухається, а просто дивиться, вивчає.

— Ну, напевно, почнемо з того, що... — він затихає. І в цьому мовчанні — ціла розповідь про те, як важко вимовити правду. — Я… я Владислав Володимирович Волошин. Президент компанії, над проєктом якої ти зараз працюєш.

Слова падають у кімнату як холодні зірки. Я відчуваю, як моє серце здригається — не через обман, а через відчуття: я стою перед повним іменем. Людиною, яку я вважала перевіреною, але чия справжня сутність тепер горить окремо.

Я мовчу. Правда розсіює осторонь фільтри й легенди. Для краплі правди інколи достатньо вибуху.

— Президент?.. — голос видається чужим, але це мій. — Ти ж казав, що займаєшся ролями. Що ти — партнер на годину.

Він киває, не прикриваючись. Його очі — не гра акторських способів.

— І це була моя тимчасова роль, — тихо каже він. — А тепер я хочу все змінити.

Я відступаю на крок, намагаюся перехопити своє дихання. Тимчасова роль проти справжнього "я" — це як порівняти костюм із голим тілом. І раптом я чую: не щось холодне й формальне, а... щось живе.