9

Ніч пройшла в напівдрімоті — ніби в очікуванні чогось важливого, але неочевидного. Ранок приходить повільно, з тихим шелестом у гілок за вікном і запахом свіжого молока у чайнику.

Я встаю раніше, як освоєна тиша. Навіть валіза в кутку здається спокійнішою. Телефон мовчить. Я не чекаю повідомлень — чекаю на себе.

Готельна ванна — тепла вода, дзеркало з відблиском м'якого світла. Я вмиваюсь холодною водою, щоб розбудити серце. Дзеркало — не просто відображення обличчя, а того, хто нарешті зважується говорити правду.

Одягаю просту блузу і джинси — хочеться бути якою я є. Звичайною. Без ролей.

Ми з Лількою спускаємося в кафе, як у кіно — повільно, зі змовницькими поглядами й мовчазною згодою, що цей день має розпочатися з кави, а не з драми. Сходи під нами ледь поскрипують, ніби підморгують: “Обережно, дівчата, тут може трапитися щось важливе”.

Кафе в готелі — затишне, з дерев’яними меблями, тканинними абажурами над столиками й ароматом кориці, що линув з кожного кутка. Тут пахло не лише кавою — тут пахло теплом. І, можливо, відповідями. Але не зараз.

Ми обираємо столик біля вікна. За склом — ранковий ліс, ще трішки в тумані, як у фільмі, де щось ось-ось має змінитись. Сідаємо мовчки. Я кладу руки на чашку — вона тепла, як спогад, якого ще не було.

— Ти писала? — дивиться уважно на мене Лілька, відриваючи ноутбук.

— Ні, — відповідаю розглядаючи залу кафе.

— Якщо напишеш, думаєш, він з’явиться? — тихо питає Лілька, не дивлячись на мене.

— Не знаю, — чесно зізнаюсь. — Можливо, і краще, щоб ні.

— А ти готова, якщо так?

— Я не знаю, чи я готова чути те, що боюся почути. Але ще більше не готова — вигадувати замість нього.

Ми мовчимо. У кожної — своя кава, свої думки, своя тривога. Але разом. І вже не страшно. Не настільки.

Двері кафе відкриваються з тихим звуком — ніби хтось розкриває серйозну таємницю. Я автоматично підіймаю погляд, але… це не він.

В це легко не повірити, але мені на секунду стає легше — мій внутрішній маятник здригається від полегшення.

— Когось чекаєш? — шепоче Лілька.

Але мене знову охоплює хвиля тривоги: щоразу коли я очікую його — навіть тиша здається голоснішою.

Мовчки ковтаю ковток теплої кави. Аромат кориці — зігріває, але не відволікає.

— Можемо піти? — тихо запитую.

— Ще ні, — відповідає Лілька. — Якщо ти зараз підеш — знов опинишся в тиші.

Я вдивляюсь у затуманений краєвид за вікном. Ліс висить у диму ранку, і кожна вітка нібито чекає на мою відповідь. Вікно — як екран очікування, світ, що обіцяє щось нове.

Раптом вхідні двері знову відчиняються, і чийсь образ короткого кроку звучить поряд. Перший крок — не нападає, але викликає серце в гонитву. Він заходить.

Це він.

Повільним кроками підходить до столика, де сидимо ми. Він зупиняється біля нашого столика. Я відчуваю, як серце притихло — і десь там, на самому дні, заграла тиха мелодія непередбачуваності. Його погляд — упевнений, але турботливий, ніби він хвилюється, але не хоче це показати.

— Привіт, — каже тихо, ніби зважується вперше після довгої паузи. Його голос — не сценічний, не офіційний, просто людина, що звернулася до мене напряму.

Тиша навколо згущується, але вже не лякає. Я дивлюсь на нього — і в цей момент усвідомлюю, що не знаю, що маю сказати. Проте вже не можу мовчати. Бо він тут — не з легенди. А в моєму житті. Значить, він заслуговує відповіді — не від сценарію, а від мене.

— Привіт, — видається вибухом всередині. 

Ми дивимось один на одного. І вперше — як справжні. Без камер, і без ролей. І це більше, ніж будь-яка сцена.