8.2

Влад стоїть поряд з чоловіком років п'ятдесят. Вони розмовляють, посміхаються, а потім зникають в іншій залі.

Мене наче хтось легенько штовхає зсередини — не сильно, але достатньо, щоб серце зробило кульбіт. Я завмираю на місці. Погляд — в точку, де тільки-но зник Влад.

Його постать виринає з пам’яті, як кадр із відео, яке переглядала занадто багато разів: постава пряма, жести — впевнені, усмішка… трохи надто щира, як для актора поза сценою.

— Тань? — шепоче Лілька, яка вже встигла відірвати ключі від стійки. — Що там?

Я не відповідаю. Просто продовжую дивитися туди, де його більше немає. Порожній прохід, дерев’яна арка, легкий запах кави… і відчуття, що щось тільки-но почалось — або закінчилось.

— Нічого, все добре. Ходімо? — киваю на сходи.

Ми з Лількою підіймаємось дерев’яними сходами. Вони скриплять, але не дратують — навпаки, трохи заспокоюють. Як старі речі, що не бояться бути справжніми.

Кожен скрип під ногами звучить як запитання, на яке я ще не готова дати відповідь. Лілька кидає на мене короткий, пильний погляд, але мовчить. І я вдячна їй за це — за простір, який вона залишає між словами.

На другому поверсі коридор затишний, теплий, з килимовою доріжкою, що глушить кроки. Мій номер — 12. На дверях — табличка з різьбленням, трохи перекошена, ніби теж сумнівається, чи сюди я мала потрапити.

Я вставляю ключ. Двері легко піддаються.

— Якщо що — я поруч. Через два номери. І з чаєм, — шепоче Лілька. Вона трохи стискає моє плече і зникає у своєму номері.

Я заходжу. Усередині — все так, як я собі уявляла: дерев’яне ліжко з вовняним покривалом, маленький столик, вікно з видом на схил, де чорні сосни хитаються, як глядачі, які чекають, коли почнеться головна сцена.

Я скидаю пальто, валізу навіть не розпаковую. Просто сідаю на ліжко й дозволяю собі перше глибоке зітхання.

Влад. Тут.

І я не знаю, що це означає. Чи він приїхав тому, що справді хоче сказати правду? Чи тому, що він... частина вистави? А може — частина моєї?

Я відкидаюсь на спинку ліжка. Очі дивляться в стелю, але переді мною — той момент: він посміхається, схиляє голову до старшого чоловіка, щось говорить… Щось, чого я не чула. І саме тому — боюсь.

Усередині — щось незручне. Не гнів. Не ревнощі. Не страх. А змішана тривога з... надією. Бо найгірше — не коли боляче. Найгірше — коли ще надієшся, і не знаєш, чи варто.

Я встаю, підходжу до вікна. Темрява. Лише вогні внизу. М’які, теплі. Якби я не знала, що це Карпати, могла б подумати — це сон. Дивний. І занадто реалістичний.

Темрява за вікном не лякає — вона схожа на велике вовняне покривало, в яке хочеться загорнутися, щоб побути на самоті зі своїми думками. Вогники внизу мерехтять, як маленькі сигнали: хтось вечеряє, хтось читає, хтось мовчки дивиться в стелю — так само як я кілька хвилин тому.

Я сперлась лобом об холодне скло. Карпати, ніч, вогні. Все — як у листівці для спокою, тільки от спокою немає.

Це сон. Або репетиція до чогось важливішого. Того, де не буде камер, фільтрів і фраз «все добре». Де доведеться говорити так, як є. Плакати, якщо болить. Мовчати — якщо ще не сформулювала, що саме болить.

На вулиці хтось проходить із ліхтариком. Прямо під моїм вікном. Я навіть не здригаюсь — просто спостерігаю. Бо звуки тут — не заважають. Вони як підписи під фотографіями: пояснюють, але не заважають бачити суть.

Я відходжу від вікна, повертаюсь до ліжка. І тільки в голові — той самий кадр: Влад. Усміхнений. І не зі мною.

Завтра він хоче говорити.

Але я досі не вирішила — хочу слухати.

Чай остигає. Очі заплющуються. А десь між цими півснами й пів правдами я все ж знаходжу тишу. Ту, що не лякає. Ту, в якій, можливо, і народжується моя відповідь.