8.1

Машина виходить на ґрунтову дорогу, і шум асфальту змінюється тріском гравію. Ліхтарі зовсім згасають — залишаються лише сосни, що витягуються вночі, і відблиски фар, що тихо рвуть темряву.

Я вдивляюсь у ліс, у цю велич, що водночас заспокоює і розбурхує.

— Карпати… — прошепочу я. — Вони показують, хто ти є, якщо залишися без… уявлення про себе. Без слави. Без очікувань. Просто — ти.

Лілька посміхається:

— Час покаже. А ми поки тут — без врегульованих сценаріїв. З правдою лише…Тут усе інакше, — додає вона, знижуючи голос, ніби ліс теж слухає. — У горах не грають ролі. Тут або говориш, або мовчиш — але завжди по-чесному.

Я заплющую очі на кілька секунд. Відчуваю, як тіло наче відпускає щось зайве. Щось, що тягло вниз — очікування, напруження, намагання бути “правильною”.

— Тут навіть повітря… інше, — кажу, вдихаючи глибоко. — Слово "бути" звучить голосніше за "здаватися".

Лілька киває. На обличчі — її фірмова, трохи змовницька усмішка.

— А ще — тут у повітрі видно правду. Якщо вона поруч.

Я мовчу. Бо думаю про Влада. Про те, що, можливо, саме тут я побачу — він справжній, чи просто дуже добрий актор з ідеальною посмішкою. І чи зможу я… дивитися на нього так само, якщо побачу його без прикрас.

Машина повільно звертає в бік невеличкого готелю — дерев’яного, з вогниками на ґанку, як у різдвяній листівці. Навколо — тиша, що не давить, а тримає. Приймає.

— Таню, — каже Лілька, поки ми зупиняємось. — Ти приїхала не лише на зйомки. Ти приїхала в момент, де можна не вдавати.

Я не відповідаю. Просто виходжу з машини й вдихаю. Холодно. Свіжо. По-чесному.

— Ліль, — кажу тихо, але твердо. — Якщо я тут зламаюсь… обіцяй, що допоможеш зібратись.

Вона підходить ближче, обіймає швидко, але щільно:

— Якщо ти зламаєшся — я буду поруч. А якщо ти знайдеш себе — теж.

Я усміхаюсь. Вперше за довгий час — не як на фото. А як людина, яка щойно зробила крок назустріч правді.

Залишається тільки дочекатись ранку. І його.

Ми заходимо в хол готелю — теплого, затишного, з запахом дерева, кориці та трохи… ялинки з дитинства. Всередині світло, але не надто — м’яке, як після затяжної розмови, де більше мовчання, ніж фраз.

Дерев’яна стійка адміністратора, килим із візерунком, що явно бачив кілька десятків валіз, і камін у кутку, де потріскують дрова — ніби хтось спеціально влаштував інтер’єр під “віднайди себе”.

— Так… схоже, тут не буде місця для драми. Лише тиша і фільтри на емоції, — шепоче Лілька, поки ми підходимо до рецепції.

Адміністраторка — привітна жінка з виразом обличчя, який каже “я бачила різне, навіть туристів із гітарою в січні”. Вона дає ключі, повідомляє номер і коротко киває в бік дерев’яних сходів.

— Номер 12. Другий поверх. Сніданок з восьмої.

Я киваю, беру ключ. У руці він чомусь важчий, ніж очікувалось — ніби це не просто ключ від кімнати, а від нового етапу.

Розвертаюся, щоб йти до свого номера, але мій погляд на знайомій фігурі. Я спочатку дивлюся, потім декілька разів кліпаю — можливо примарилося. Але ні…не примарилось.