8

— Господи, хто може тризвонити, — незадоволено бурмочу, намацуючи телефон, десь на тумбочці. — Ну звісно, хто і ще може дзвонити, — на екрані миготить ім’я “Лілька”.

— Що сталося? — запитую, трохи підвищивши тон.

— Для початку “Привіт”, далі в тебе є дві години, щоб зібрати свій чемодан, — швидко тараторить Лілька.

— Куди я маю збирати свій чемодан?

— Як куди, у Карпати, Танюш… у Карпати.

— Ти серйозно? — питаю так тихо, що здається, навіть мікрофон телефону перепитує.

— Таню, я не просто серйозно. Я вже внесла твоє ім’я в список тих, хто їде. Там усе: дати, проживання, трансфер. Фото потрібні, відео — обов’язково. Приходько сказав: “Це буде медійна легенда, яка закріпить наш успіх!” І ти знаєш, коли він таке каже, краще не сперечатись, а пити каву й збиратись.

— Класно, що я в курсі, — іронізую. — Може, ще й весільну сукню прихопити?

— Якщо маєш — не завадить! — регоче вона. — Але серйозно, Таню. Ти сама запустила цей сценарій. Тепер або доводь його до фіналу, або… пиши альтернативну кінцівку. Але краще з видами на гори.

Я зависла на ліжку. Телефон у руці важкий, як рішення, що вже зародилось — але ще не оформлене.

Карпати…І оту “двогодинну вимогу”, яка звучить як репліка режисера, що без попередження дає “start filming”.

Зіниці розширюються — наче я стою перед зовсім новим кадром, де камера вже знімає, а актор ще не готовий.

Я підриваюсь з ліжка, тіло немов обманом підкорюється логіці — бо дві години — це парадигма швидкої дії.

У голові розкладаю: теплий светр, джинси, декілька костюмів…а ще сукні — обов’язково. Але це тільки в голові

Швидко приймаю холодний душ, далі згрібаю всю свою косметику. Валіза розкладена на підлозі в кімнаті. Підходжу до шафи. Виймаю речі — механічно, все одразу летить до  валізи, не чекаючи узгодження. Пакую. Швидко, але з увагою, ніби кожна річ — це окремий епізод.

Чайник на кухні бурчить у ритм моїх думок.

Карпати. Це не втеча. І не авантюра. Це — спроба не дати собі втратити момент, коли правда ще жива. Коли ще можна поставити питання. І — можливо — отримати відповідь.

Набираю Лільку:

— Я… їду, — весело вигукує вона.

— Я вже майже готова.

І раптом — легке поколювання серця, усвідомлення, що це вже не просто відрядження.

Це спроба доторкнутися до себе.

Накидаю пальто, й виходжу з квартири.

Кнопка. Ліфт відкривається, впускаючи мене в середину, так ніби може заховати від цілого світу.

Сірий автомобіль зупиняється біля під’їзду. З авто виходить Лілька — в теплій куртці, трохи розпатлана, але з таким виразом обличчя: виглядає як бойовий командир, що привезла підтримку, а не наступника.

Вона підходить до мене, широка посмішка ніби маскує тривогу і рішучість одночасно.

— Готова? — питає, ніби ми йдемо не в гори, а на тренування, яке змусить нас нарешті перестати прикидатись.

Я вдивляюсь у її очі. Відповідаю тихо, але впевнено:

— Так.

Вона киває, підбирає мою валізу і разом ми вирушаємо до машини.

Салон наповнений тишею, коли авто рушає. Ліхтарі міста лишаються позаду, а з вікна розкриваються обриси нічного передмістя. Навіть радіо мовчить — замість музики в моїй голові грає внутрішній репортаж.

— Там буде холодно, — нарешті пориває тишу Лілька, дивлячись на мене крізь бокове вікно. — Не тільки температури, а й справжності. Приготуйся до емоцій, які не закривати фільтрами або легендою.

— Я готова… — мало не шепочу, як молитву, щоб не зламатися вже на старті.

— Влади… писав? — запитує вона так, ніби запитує чи дивилася, яка погода буде у Карпатах.

— Ні, — відповідаю коротко, роздивляючись краєвиди.

— А ти? — вже більш, серйозніше запитує Лілька.

— А я що? — вдаю, що не розумію. Але все прекрасно розумію… я просто не знаю…я просто не знаю, з чого почати. Чи є сенс писати йому перше? Чи треба дочекатись, поки він… знову постукає — не в двері, а в серце?

Лілька дивиться мовчки. У її погляді — не осуд і не тиск, а щось глибше. Наче вона читає мої думки й дозволяє мені ще трохи побути у своєму «не знаю».