7.1

Квартира зустрічає тишею, і якось терапевтичною функцією. Не заспокоює, але допомагає трохи розслабитися.

Пальто повішене, взуття кинуте абияк. Сумка — на підлозі біля дверей. Я стою посеред вітальні, ніби забула, для чого повернулась додому.

Телефон у руці ще теплий від повідомлень. Але зараз — мовчить.

На кухні бурчить чайник. Він просто кипить, як йому належить. Я наливаю чай. Тепер — з ромашкою.

Не тому, що заспокоює. Просто в домі все має певну терапевтичну функцію, якщо вже ніхто тебе не обіймає.

Сідаю на підлогу біля вікна. Тут тепло. І видно вогні сусідніх квартир — у когось телевізор, у когось вечеря, у когось, можливо, справжнє кохання. Без PR-відряджень і Карпат.

Дивлюсь на телефон. Який у беззвучному режимі, але блимає екран, сповіщаючи про вхідний виклик. На екрані миготить ім’я “Лілька”.

— Ти вже вдома? — тривожним голосом запитує Лілька. Так ніби стався армагедон і я мала не вижити.

— А де, ще я маю бути? — відповідаю запитанням на запитання.

— Ти коли зібралась їхати в Карпати? — швидко тараторить вона.

— Що ж вас так цікавить, коли я в Карпати поїду? — тихо промовляю.

— Тань, повтори що ти сказала.

— Що ж вас так цікавить, коли я в Карпати поїду? — промовляю трохи голосніше, відлюдкувато, але не злісно.

— А хто ще питав?... Приходько? — на мить повисає пауза, під моє “угу”. — Я оце чого запитую, коли будеш їхати, маєш взяти з собою Влада.

— Не зрозуміла, навіщо?

— Зараз поясню, — в динаміку чути, як Лілька починає швидко дихати. Що здається, якщо вона дмухне мене відкине від телефону. — Мені сьогодні Ірка, ну та що мітить на місце Надійки, секретарки Приходька, що в Карпатах буде і наша PR-команда. Фото, відео, «щасливе подружжя на тлі гір».

Я мовчу кілька секунд, переварюю інформацію від Лільки.

“Як не везе, то напевно з дитинства.” — мозок починає закипати. Я стискаю чашку з ромашковим чаєм. Але замість заспокоєння — він раптом починає діяти як каталізатор.

— Фото? Відео? PR-команда? — перепитую спокійно, але вже трішки зриваючим диханням.

— Угу! — Лілька вже на повітряному емоційному пілоні. — Вони хочуть зробити цілу міні-історію для сайту! Типу: Ось наші молодята, які надихають проєкт. Їхнє бажання створити власне затишне гніздечко стало джерелом натхнення для нашого житлового комплексу. Ми будуємо не просто стіни — ми створюємо простір для любові, сімейного затишку та майбутнього. А Ірка ще казала, що буде оператор із дронами. Д-Р-О-Н-А-М-И, Таню!

Я заплющую очі. Ніби це може вимкнути Лільку. І дрони. І PR-реальність.

— Ну добре, — кажу повільно. — Скажи мені одне. На якій саме сходинці цього емоційного ескалатора я мала зістрибнути, щоб не опинитись у весільному фотосеті зі щасливим коханцем із тарифним планом?

— А ти що, досі дивуєшся? Ти вв'язалась у гру з фейковим чоловіком, фіктивною історією кохання і ментальним шлюбом за контрактом. Тепер — новий рівень! Твоє “молоде подружжя” переходить у фазу “гірського натхнення”.

— А якщо я не хочу?

— Тань, — м’яко каже вона. — Я тебе знаю. Ти зараз не хочеш не тому, що не витримаєш. А, тому що вже почала відчувати щось справжнє. І боїшся, що Карпати — це вже буде не “гра”.

— Це вже не гра, Ліль. Після тієї жінки. Після розмови за дверима. Після того, як він не зник, а залишив мені... час і вибір.

Вона мовчить. А потім каже тихо:

— Може, саме тому тобі й треба їхати.

— Щоб що? Подивитись, як фальшиве життя знімається в 4K?

— Ні. Щоб побачити, чи з цього фальшивого не виросло щось, що варте справжнього.

Я кладу телефон на стіл. Дивлюсь на темне вікно. На чай, який уже холодний. І на той самий месенджер, де все ще його повідомлення. Я не пишу нічого. Просто думаю. "Чи можна поїхати в гори — не щоб сховатись. А щоб нарешті… вийти з тіні легенди?"

Рішення ще не прийнято. Але, здається, перший камінчик уже зрушив.

Дякую за лайки, не забувайте підписатися на мене.
Буду рада чути ваші думки❤️❤️❤️