7

Ранок. Офіс. Повітря в коридорі пахне кавою з автомата, дешевим папером і вчорашнім стресом, який завис у повітрі, наче кондиціонер його тільки циркулює по колу.

Я заходжу в офіс із виглядом людини, яка йде не на роботу, а на кастинг у фільм про «емоційно виснажених, але функціональних».

Усередині — пусто. Але назовні — зібрана.

Хто сказав, що костюм — це лише одяг? Це ще й броня.

Чорний піджак. Білий топ. Високий хвіст.

Все продумано. Крім того, як тримати очі, коли хтось запитає: “Ти ок?”

Першим, як завжди, озивається Олег із логістики, — серйозний, мовчазний, з вічним питанням про таблиці:

— Таню, я оновив таблицю з доставкою. Дивись, там пункт на 14 сторінці. Якщо схвалиш — я передаю далі.

— Ага… — я гортаю файл, навіть не читаючи. — Все окей. Внеси.

— Точно? Бо я знаю, ти зазвичай перевіряєш… — я підводжу погляд. Усміхаюсь. Лише на якихось 20%.

— Я в формі, Олеже. Все під контролем, — він киває.

А я знову тону у вкладках. Проєкт. Графіки. Мітинги.Тільки мозок — не тут. Він досі біля дверей моєї квартири. Там, де я не відкрила.

— І як ти жива? — голос за спиною. Повертаюся….Лілька.

Її обличчя схоже на погоду, коли хмари не встигають затулити сонце — гримить, але тепло.

Вона не сідає. Вона зависає над моїм столом, як наглядач емоційного здоров’я.

— Тримай, — каже вона й ставить переді мною каву. Міцну. У фірмовому горнятку з написом: «Кофеїн — це теж відповідь».

— Що це?

— Це твоя «екстрена доза». Я її зберігаю для моментів, коли ти починаєш відповідати “нормально”, не моргаючи.

Я хапаю чашку, вдихаю аромат і ховаю очі в дим. Бо тільки він зараз прикриває ту частину мене, яка ще вчора була поряд з Владом — але двері залишились зачиненими.

— Ну? — питає Лілька тихо. — Написав?

Я мовчу. Відпиваю. Потім киваю.

— Написав.

— “Я розумію. Чекатиму. Коли будеш готова — скажи”. Все просто.

— Просте — завжди найнебезпечніше, — каже вона. — Бо в ньому — найменше захисту.

Ми мовчимо. Кілька секунд.

А потім я кладу чашку й стискаю губи.

— Я не змогла. Відкрити. Вчора.

— Я знаю. І знаєш що? Це теж нормально. Навіть дуже. Бо ти не закрила назавжди. Ти просто… не відкрилась тоді.

Вона торкається мого плеча й іде. Залишаючи мене з кавою, ноутбуком і головою, в якій відбувається більше, ніж у всьому нашому офісі.

Я відкриваю презентацію. Назва — “Реальні зв’язки. Майбутнє в партнерстві”.

Дивлюсь на ці слова — ніби вперше. Усміхаюсь. Самій собі. І трохи — йому.

Бо, можливо, справжній партнер — це не той, хто прийшов. А той, хто не пішов, коли ти мовчала.

Годинник показує 18:03. Офіс потрохи спорожнює. Люди збираються, прощаються, говорять «до завтра». Я лишаюсь. В останніх рядах. Дістаю телефон. Відкриваю месенджер. Повідомлення від нього — останнє. Я дивлюсь на екран. Відкладаю телефон і починаю збиратися додому.

Виходжу в коридор і, як на зло “вуаля”... Приходько, йде прямо на мене, іде прямо на мене, наче на ранкову перевірку системи. Тека під пахвою, телефон у руці, погляд уважний і трохи втомлений.

— Тетяно, — вітається, кивнувши з тією самою стриманою повагою, яку видають лише перевіреним бійцям ділового фронту. — Не думав, що ви ще тут. День після заходу — це як похмілля після успішного тосту. Більшість — у стані анабіозу.

— Ну, я ж не більшість, — відповідаю. І сама ледь не додаю “на жаль”.

— Це точно. До речі, хотів ще раз подякувати за вчорашнє. Ви зробили враження. Всі, хто має вплив, — задоволені. Навіть містер Чжан посміхнувся. А він усміхається, здається, лише коли курс долара падає.

Я усміхаюсь. Автоматично.

— Рада, що все пройшло чудово.

Відходжу від Приходька, накидаю кардиган на плечі, і просто завмираю на місці коли чую запитання…

— Тетяно, повідом коли ви з Владом, буде їхати до Карпат? Навіть не думай, проґавити цю можливість…

Я завмираю. Ноги стопоряться, як у героя бойовика, який щойно наступив на міну.

Повільно повертаю голову. Приходько спокійно гортає щось у телефоні. Навіть не дивиться на мене — наче обговорює закупівлю канцелярії, а не моє фейкове подружнє життя.

— Обов’язково використаю, — відповідаю серйозно. Але вголос хотілося сказати “не могли вони, ну щось корисніше подарувати”.

Повертаюся до входу і мовчки виходжу.