6.1

— Таню? — знову чую його голос. Тепліше. Повільніше. Як подих узимку — лягає на скло, але не пробиває до середини.

Мовчу…Навіть дихати боюсь.

Бо зараз я не просто вирішую — відкрити двері чи ні.

Я вирішую, чи маю сили впустити людину, яка вже зачепила мене сильніше, ніж я встигла себе попередити.

Я думаю про вчора. Про те, як ми стояли під спалахами камер, ніби ідеальна пара.

Про її голос. Про його мовчання. Про те, як легко було захопитись… І як складно — зараз, коли нарешті все по-справжньому.

Пауза триває.

За дверима — теж тиша. Він не дзвонить ще раз. Він… чекає. 

І це, напевно, найважливіше. Бо люди, які тиснуть — небезпечні. А ті, хто чекає… дають тобі право бути собою. Навіть зламаною.

Я  не відкриваю.

Але роблю крок назад. І сідаю на підлогу. Просто під дверима.

Навпроти того, хто… можливо, не ідеальний. Але чесний.

Шепочу собі:

— Якщо він залишиться за дверима ще кілька хвилин — тоді, може, він справді вартий того, щоб дізнатись, хто я не в легенді. А в реальності.

Я сиджу на підлозі. Спина притулена до дверей.

Тиша між нами — вже не просто незручна. Вона жива. Вона дихає з двох боків однієї стіни.

Він не стукає більше. Не говорить. І я знаю: він усе розуміє.

— Ти там, правда ж? — ледь чутно запитує Влад.

Його голос уже не такий спокійний. У ньому — те, що не скажеш у вічі: сум, очікування, і трохи сорому.

Я мовчу…Навіть не знаю, чому. Не від страху. Не від злості. Я просто не готова. Не зараз.

— Я не піду, — каже він ще тихіше. — Але й не змушуватиму тебе нічого.

Ти маєш знати: все, що було, для мене — не роль. Якщо захочеш почути більше — я буду поруч. Коли скажеш.

Після цих слів знову — тиша. І вона триває… довго. Може, хвилину. Може, ціле моє попереднє життя… Я вже нічого не розумію.

А тоді я чую, як він повільно йде. Крок. Ще один. Він іде. Тихо. З повагою до мого мовчання.

Я сиджу ще трохи. Потім підіймаюсь. Повертаюсь у кімнату. І тільки тепер — дозволяю собі видихнути.

Я не знаю, чи вчинила правильно. Але точно знаю: я не могла відкрити, не будучи впевненою, що зможу витримати правду. Не тому, що вона страшна. А тому, що впустити когось — означає показати все, чим ти не є і ким боїшся бути.

Іноді — не відчинити двері важче, ніж зробити крок назустріч. Але саме цей крок — іноді рятує тебе від втрати себе.

Телефон знову дзвонить. Я дивлюсь на екран.

Ім’я — те саме.

Влад.

Екран блимає, як маяк на узбережжі — сигнал, що хтось ще тримає курс на тебе, навіть коли ти вже зняла якір.

Я не піднімаю. Ще кілька секунд — і дзвінок стихає. Стає знову тихо. Тихіше, ніж раніше.

Бо тепер тиша — не вибір. А наслідок.

Я кладу телефон на стіл. Він лежить поруч із чашкою холодного чаю — обидва трохи запізнились у цьому дні. І раптом — повідомлення.

Одне. Лаконічне.

"Я розумію. І чекатиму. Стільки, скільки треба. Але, якщо захочеш — просто напиши: “готова говорити”. Я приїду. Без очікувань."

Мене накриває хвилею. Не істеричною. Не пафосною. А тихою. Як ковдра, яку хтось накидає на плечі просто так — бо ти змерзла, а не тому, що просила.

Я притуляю телефон до грудей. Закриваю очі. І думаю: можливо, річ не у тім, чи я пробачу, чи повірю. А в тому, що він не гримнув дверима. Не зник. А залишив мені вибір.

Це — перший чоловік, який чекає. Не коли стане зручно. А коли я сама скажу: “тепер”. Я поки мовчу. Але в душі щось пересувається ближче до цього слова. “Тепер”.

Можливо, вже зовсім скоро.