6

Світло пробивається крізь штори вперто й занадто оптимістично, як для мого стану.

Я лежу на спині, дивлюсь у стелю і намагаюсь зібрати думки в один файл. Не виходить.

Бо думки — як вкладки в браузері перед дедлайном: відкрито багато, але жодну не хочеться читати до кінця.

Вчорашній вечір — ніби фільм, який я переглянула на одному диханні. А фінал…завис.

Телефон дзвонить.

Я стогну. Погляд на екран: Лілька.

Ну звісно…Детектор емоцій і постачальник ранкової іронії вже на зв’язку.

Я беру слухавку, не встигаючи навіть сказати «алло», як чую:

— Ну щооо?! Як пройшло? Розказуй усе! Танці були? Влад блищав? Чи ти?

— Доброго ранку, — хриплю я, як людина, що програла битву з власною вірою в щось гарне.

— Ой-ой. Це що за тон? Ви що, посварились через те, що він любить родзинки в куті?

— Ні. Ми... — я роблю паузу. — Все було добре. Поки не стало... трохи складно.

— Складно? Таню, це вечірка була, а не тест на емоційне виживання! Що сталось?

Я мовчу. Бо не знаю, з чого почати. І не впевнена, чи хочу одразу все викладати. Але Лілька вже відчула.

— Тань… ти мене лякаєш. Ну давай, без прелюдій. Що? Він що, невчасно пожартував про весілля?

— Ні. Не він. Вона.

— …вона?

— Уяви собі — з’явилась жінка, яка його “впізнала”. І не як актора. А як... ну, як когось, із ким вона вже проходила подібне.

Тиша на тому кінці. Навіть Лілька не одразу знайшлась, що сказати.

— І що він?

— Нічого. Усміхався. Виглядав бездоганно. Але я чула їхню розмову... Він сказав, що скаже мені сам. Але... Ліль, я більше не впевнена, що хочу слухати.

— Ох, Тань… — зітхає вона. — Ну, може це взагалі якась плутанина? Може вона просто… фантазерка?

— Її голос звучав, як у людини, яка точно знає, коли хтось грає роль. І коли — грається з людьми.

— І що ти тепер? — тихо питає вона.

— Я не знаю. Я відчуваю, що вже не можу дивитися на нього просто як на “учасника проєкту”. Але ще не знаю, чи готова побачити його повністю — зі всім минулим.

— Таню, — каже Лілька. — Якщо це щось справжнє — воно витримає. Якщо фейк — краще знати це зараз, ніж через рік із розбитим серцем і тостером на двох.

Я усміхаюсь.

— Дякую. Я… я подумаю. Або просто почекаю, що скаже він. Якщо скаже.

І саме в цю мить… в двері хтось стукає.

Я завмираю.

— Таню? — чути голос Лільки в телефоні. — Ти там?

— Здається, так. Тільки тепер — уже не сама.

— Що?

Я підходжу до дверей.

Пауза. Подих. Рука на ручці.

— Це він, — шепочу.

— Таню? Відкриєш? — чути з-за дверей.

Голос знайомий. Низький. Спокійний. І небезпечно справжній.

Я дивлюсь на двері, як на екран у кінотеатрі перед фінальною сценою.

Серце б’ється не швидко, а важко — як годинник, що рахує не час, а ймовірність.

— Таню? — знову чути. І цей голос… він не натискає. Він чекає.

Я кидаю погляд на телефон у руці.

— Відкривати? — шепочу.

— Якщо зараз не відкриєш — потім собі цього не пробачиш, — каже Лілька. — І я не пробачу, бо хочу знати, що там далі!

Я кладу телефон на комод біля дверей. Екран гасне. А серце — ні. Воно стукає наполегливо, як сам Влад.

Я стою. Рука все ще на ручці. Але пальці не рухаються.

Ніби двері — це не дерево й метал, а щось живе. Щось, що теж чекає мого рішення.

По той бік — він. А я тут. По цей. Між нами — лише кілька сантиметрів.

Але я відчуваю, що ці сантиметри можуть стати прірвою, якщо зроблю неправильний рух.

Дякую за лайки, не забувайте підписатися на мене.
Буду рада чути ваші думки❤️❤️❤️