5

Влад говорить із кимось. Жартує. Підливає вина інвестору.

Його усмішка така ж. Погляд — теж. І тільки я знаю, що між рядками вже тече щось інше.

У моїй голові все ще дзвенить: “Вона заслуговує знати.”

Ці слова врізались у пам’ять, як тріщина в дзеркалі, яку не заклеїш тональним.

Я думаю про ці слова знову і знову. “Не всі ролі можна переграти.”

Це не просто репліка. Це попередження. М’яке, обгорнуте в люб’язність, але з лезом усередині.

Я вдивляюсь у Влада. І думаю, що такого цікавого я маю дізнатися..

— Тетяно, — звертається хтось із гостей. — А ви пам’ятаєте перший момент, коли зрозуміли, що Влад — “той самий”?

Зал сміється. Всі чекають відповіді. Навіть Влад дивиться на мене. Знову ті самі очі. Той самий теплий погляд. І я усміхаюсь. Повільно.

— Здається… — починаю я. — Здається, це було тоді, коли я зрозуміла: поруч із ним хочеться мовчати не, тому що страшно. А, тому що хочеш чути тільки його голос.

У залі “ааа”, хтось аплодує. А я думаю: я сказала майже правду. Тільки тепер хочу мовчати — бо боюсь, що більше не зможу вірити в жодне слово.

Погляди повертаються до інших гостей. Музика знову звучить голосніше. Люди п’ють, сміються, танцюють.

А в моїй голові — глухий шум думок. Той самий, що виникає, коли серце хоче одне, а розум шепоче: "обережно, Таню. Ця історія може залишити шрам."

— А ти Танюш, повірила, що може щось вийти справжнє, коли воно почалося все з фейкового, — шепочу собі під ніс.

Це як купити квиток на комедію, а в залі з'ясувати, що показують драму. І ти сидиш. Не тому, що не можеш вийти, а тому, що… вже цікаво, чим усе закінчиться.

Влад повертає голову, уважно дивлячись на мене. Потім повертається до одного з інвесторів, говорить щось йому. Розвертається та прямує до мене

— Все добре? — шепоче Влад, нахиляючись ближче.

Під столом моя долоня лежить на колінах, стиснута в кулак. Не від злості. Від того, що мені потрібно щось відчути справжнє — хоча б у пальцях. Бо всередині — суцільна пелена.

Я повертаю голову. Моя усмішка вже не тепла. Вона — ввічлива.

— Усе чудово. Просто думаю… як ми тут опинились.

— У сенсі? — в його голосі легке здивування.

— У сенсі: з “потрібна підмога для контракту” до “всі аплодують, бо ми — приклад любові”.

Він усміхається. Але вже не так впевнено.

— Іноді... усе вирішує хімія, — каже.

— Або монтаж, — відповідаю. — У кожної історії є монтажер. Питання — хто ним буде цього разу.

Він дивиться на мене довше, ніж зазвичай. Наче відчуває, що я вже не просто граю.

А вже намагаюсь зрозуміти: граю я в його сценарії… чи у свій власний.

А я сиджу поруч із Владом. Тримаю келих. І раптом розумію: цей вечір — не про бізнес. І навіть не про кохання. Це — про те, скільки правди ти готова витримати, якщо вона зламає казку, яку ти собі дозволила.

І я знаю: або він заговорить першим. Або завтра — заговорю я.

І тоді… фільм закінчиться. Чи почнеться інший.