4.3

Влад стиха нахиляється:

— Ну що, поїдемо?

— Я подумаю, — шепочу я, не відводячи погляду від тієї жінки, яка знову з’явилась у полі зору.

Вона дивиться на нас. Без усмішки. Без удавання. Просто... дивиться.

Ми повертаємось на місце. Влад тримає мене за руку, ніби нічого не змінилося.

А я думаю, що змінилося все.

Я мимоволі стискаю пальці Владa трохи сильніше. Він повертає голову, дивиться на мене з тією самою м’якою посмішкою.

І я раптом ловлю себе на відчутті, що я вже не вірю йому без сумнівів.

Не тому, що він сказав щось не так. А тому, що він не сказав нічого.

І мені раптом хочеться… ковтка тиші. Повітря. Простору.

— Я… відійду на хвилинку, — кажу я, тихо. — У вбиральню.

— Все гаразд? — м’яко питає він.

— Просто хочу… перевірити, чи стрілки на очах ще не втекли в Карпати.

Він усміхається. Але я вже відходжу.

Я проходжу повз людей. Усмішки. Вітання. Бокали. Вогники.

І вже на півдорозі до коридору, випадково зупиняюся біля балкону. І чую голос.

Його…Влад.

— …ти не мала з’являтись тут, — каже він тихо.

— А ти не мав її втягувати настільки глибоко, — відповідає жіночий голос. Спокійний. Небезпечний.

Я не рухаюсь. Не дихаю.

— Вона заслуговує знати, Влад.

— Я сам їй скажу.

Пауза.

— Тільки не пізно, — каже вона. — Бо не всі ролі можна переграти.

Я завмираю.

Світло в залі продовжує миготіти. Люди — сміятися.

А я стою в тіні. І в мені вже не тиша перед бурею.

Це — грім, який я почула першою.

Я стою нерухомо, ніби одна з декорацій цього вечора. Лише тремтіння в пальцях видає, що я — жива. І що зараз мені хочеться не шампанського, а правди. Гіркої. Без льоду. Без лимонного усміху на краю келиха.

Жінка мовчить. Влад — теж. Але їхня тиша вже не солодка. Вона гірка, як перегорілий еспресо на дні розбитої чашки. І я не можу не слухати.

Я повертаюсь у зал повільно.

В руках — холод, що не пройшов навіть після ковтка води.

В очах — блиск не від щастя, а від спроб не дати собі тріснути просто тут, серед світла, келихів і тостів за “майбутнє”.

Влад — за нашим столом. Сидить рівно, з тим самим виглядом чоловіка, який усе контролює. Професійно. Бездоганно.

Я сідаю поруч. Він повертається до мене.

— Ти в порядку? — тихо питає.

Я дивлюсь на нього. Очі, що вчора здавались безпечними.

Сьогодні — загадка з червоною стрічкою «не відкривати без дозволу».

— У повному, — відповідаю я. Голос спокійний. Майже чужий.

Вечір тече далі. Ще один тост. Ще один жарт про “закоханість на висоті бюджету”.

Але в мені — жодного сміху. Я думаю про ту розмову. Про її слова.

"Вона заслуговує знати."

"Не всі ролі можна переграти."