4.2

Світло в залі б’є в очі. Або це просто я трохи засліплена Владом, який тримає мене за талію, ніби справді вважає, що я — найкраща інвестиція цього вечора.

Ми проходимо крізь натовп. Фуршет, келихи, акуратні смішки, блискітки на сукнях. І цей легкий запах дорогих парфумів і підозри.

— Ви чудово виглядаєте, — каже один з інвесторів.

— Ваша пара — як з обкладинки, — додає інший.

Я усміхаюсь. Влад теж. Ми ідеальні…Аж надто.

І саме в цю мить — коли я вже майже повірила, що все під контролем — чую за спиною жіночий голос. Злегка хриплуватий. Але дуже упевнений.

— Влад?

Ми обертаємось одночасно.

Перед нами — жінка років тридцяти п’яти. Елегантна. Стильно вбрана. І з виразом обличчя, який чітко каже: “а от тепер буде цікаво”.

— А ми ж з вами знайомі, хіба ні?

— Можливо, — дипломатично каже Влад. — Буває, обличчя знайомі.

Жінка усміхається.

— Ні, ні…Я з пам’яттю дружу, - промовляє вона уважно дивлячись на нього.

Я різко повертаю голову до Влада. Він не кліпає. Просто дивиться на неї.

Тиша густа, як глазур на весільному торті.

Але їхню розмову раптом перебиває інвестор, який підіймається на сцену з келихом у руці.

— Дорогі друзі! — гучно оголошує він. — Ми зібралися тут, щоб не лише відзначити успішний старт нового етапу, але й познайомитися ближче. Адже бізнес — це передусім довіра. А довіра починається зі щирості.

У залі лунає ввічливий сміх. Всі розвертаються до сцени.

Я — ні.

В моїй голові, починає  вмикатися сирена внутрішньої тривоги. Не та, що каже “не забудь пароль від Wi-Fi”, а та, що шепоче:“Увага. Можлива загроза. Особистого характеру.”

Погляд Влада спокійний, майже переконливо теплий. Але те, як він не кліпав, коли та жінка говорила…викликає дивні емоції та відчуття. Це не страх.

Це… як би це пояснити?

Це інстинктивне бажання втекти, перш ніж буде боляче. Бо я впізнаю це відчуття. Колись воно вже було — коли віриш, а потім раптом розумієш, що вірила одна.

Я досі тримаюсь. Сміюся. Киваю в потрібних місцях. Але всередині — вже не театр.

Це гримить щось справжнє. Гостре. Незручне.

І я боюсь тільки одного: що Влад зараз — не актор, а глядач, який чудово знає, як закінчується ця історія.

І мовчить, бо фінал вже давно знятий.

Промова триває. Інвестор жартує про капітал, який росте “так само, як любов у щасливих парах”. Усі сміються. 

— Але, на жаль, сьогодні на нашу вечірку не зміг потрапити президент нашої компанії, — говорить інвестор, театрально витримуючи паузу. — Проте він передав щирі вітання і особливу подяку тим, хто своїм прикладом надихає не лише у роботі, а й у житті.

Зал стихає, усі вже розуміють, що буде щось публічне і з фото.

— Тож, як знак нашої поваги і… захоплення, ми хочемо вручити символічний подарунок парі, яка сьогодні викликала найбільше “вау”, — ведучий посміхається. — Влад і Тетяна, ця нагорода — для вас!

У залі лунають оплески.Я усміхаюсь. Влад теж.

А всередині мене — ще одне “ой”. Карпати. Символічно. Прямо в точку. Бо саме там, у нашій фейковій легенді, все й “почалось”.

І саме туди тепер нам, здається, пропонують поїхати… ніби продовжити гру.

Або нарешті дізнатись, хто кого в цій історії зіграв насправді.