4.1

Я вдягаюсь. Руки тремтять трохи більше, ніж зазвичай. Сукня. Вона ідеальна. Або здається такою, бо я вже в стані “або виглядаю добре, або плачу”

У голові повторюю наш “міф”: як ми познайомились, чому одружились, як у нас все “ідеально” — тільки вже не встигаю впевнено розрізнити, де вигадка, а де щось таке, що схоже на мій новий внутрішній сценарій.

Лілька підсовує мені флакон парфумів.

— Бери цей. Називається “Небезпечно близько”.

— Звучить як опис нашого фейкового шлюбу.

Дзвінок у двері. Ми обоє завмираємо.

— Ну, пішла у бій, місіс “фіктивна, але ефектна”.

— Якщо що — нагадай мені, заради чого ми це все затіяли.

— Щоб отримати контракт. І, можливо, непоганого чоловіка в бонус.

Лілька галантно відкриває.

Влад на порозі. Костюм. Посмішка. Очі, від яких хочеться скасувати всі ділові переговори на світі.

— Привіт, — каже він. — Ви готові?

Я дивлюсь на нього. І раптом розумію: я більше боюсь, що він справді подобається мені, ніж що наш план зірветься.

— Не знаю, — відповідаю чесно. — Але я вдягла сережки, які не заважають обійматись. Отже, поїхали, — спробувала пожартувати, але вдалося так собі на одиничку.

— Влад? — кажу вже в ліфті.

— Так?

— Якщо на вечері я скажу щось дурне — зроби вигляд, що це ніжність.

— Якщо скажеш щось щире — я зроблю вигляд, що не помітив. А потім попрошу повторити. Але вже для мене.

І я ловлю себе на думці, що це вже не сценарій.

Це — прямий ефір. І ніхто не знає, чим він закінчиться…

Ліфт зупиняється. Двері повільно розсуваються.

За ними — вечірка, люди, яскраве світло, гул голосів і Приходько в костюмі кольору недовіри.

Влад бере мене за руку. Міцно. Без зайвих слів. Як той, хто не просто грає — а вже зробив крок за межу умовного часу.

Я ступаю вперед.

— Готова? — шепоче він.

Я киваю.

А в голові — лише одна думка:

“Головне, щоб ніхто не спитав, коли була перша сварка. Бо, схоже, перше справжнє відчуття — вже тут.”

Ми робимо крок у залу.

Світло — різке. Погляди — уважні. Атмосфера — напружена.

І раптом, на самому вході, нас зустрічає знайомий голос:

— О, Тетяно! Влад! Нарешті. Радий бачити вашу… ідеальну пару.

Я підіймаю очі.

І розумію: перед нами — той самий інвестор, який колись сказав: “Сім’я — це маркер гідності”. І зараз він дивиться на нас… ніби вже щось підозрює.

Влад легенько тисне мою руку. Я усміхаюсь. А всередині — серце б’є так, ніби ось-ось пролунає найголовніше питання вечора.