3.3

— Ну і що будемо з цим робити? — питає Лілька, театрально облизуючи пальці, як у кіно, де героїня тільки-но пережила нервовий зрив, але виглядає на всі сто.

— З шоколадкою?

— З Владом. І твоїм "розтіканням". Бо ти зараз не просто пливеш — ти вже у відкритому морі. Без жилета.

— Не знаю, — чесно зізнаюся. — Але якщо наступним буде справжній поцілунок, а не той, “для фото з Карпат”, — я офіційно піду в емоційне піке.

— Це треба записати, — вона дістає телефон і друкує щось із надто серйозним виглядом.

— Ти що, реально пишеш?

— Ага. Заголовок: “Тетяна. Симптоматика зараження почуттями. Фаза 2: каже, що не закохалась, але вже гризе шоколад у стресі”.І смайлик. Для балансу.

Я знову сміюся. І знову всередині стає тепліше.

Це ще не любов.

Але вже точно — не фейк.

— Ну, — каже Лілька, добиваючи шоколадку. — І все ж, ти трохи закохалась. Ну зовсім трошки. На грамів 200. Як кава з молоком, — показуючи на пальцях.

— Я? — фиркаю. — Я не закохалась! Просто… нервова система дала збій. А Влад тут ні до чого.

— Ага, ага. І весільні фото, де ти на нього дивишся, ніби він приніс тобі песика в подарунок — це просто оптичний обман.

— Ліль, якщо я і закохалась — то несвідомо. Організм сам вирішив, без погодження зі мною!

І в цю мить...клац — тихо відкриваються двері. Ми обертаємось.

На порозі стоїть Влад. З обличчям людини, яка точно почула більше, ніж мала.

— Ем... — каже він. — Я зайшов, бо забув... ем… цей... окуляри.

Мовчання.

Я. Лілька. Влад. І шоколадка, яка раптом стає надто символічною.

Влад заходить, проходить повз мене — повільно. Наче спеціально. Наче знає, що я зараз киплю на пару з тостером.

Береться за окуляри, але не виходить одразу.

— Ага, — видаю я нарешті. Голос зрадницьки писклявий. — Окуляри. Ну, звісно. Важлива річ. 

— Ти щось чув? — обережно питає Лілька, прикидаючись вазоном.

— Та ні… зовсім трішечки, — усміхається Влад. — Щось про “не закохалась” і “організм сам вирішив”. Я візьму це як комплімент. Хоча б на рівні підсвідомості.

Я червонію. Як уся весільна фотозона разом узята.

— Це жарт був, — бубню. — Тобто, не зовсім... Але... У нас із Лількою, знаєш, свої жарти. Дівчачі. Гормональні.

— Розумію. Я піду. Але якщо твій організм ще щось вирішить — дай знати. Раптом мені теж щось там “несвідомо відгукнеться”.

Підморгує. І виходить. Знову.

Я завмираю. В голові — мікс із сирен, тривоги, фальшивих обручок і “блін, він це почув!”.

— Ну от, — каже Лілька, облизуючи останній шматочок шоколадки. — Тепер ти офіційно в фазі 3.

— Це яка?

— “Все заперечує, все відчуває, все провалила”. Вітаю, Тетяно. Тепер ти точно в клубі живих.

І я раптом усміхаюсь. Бо, як не дивно, у цьому всьому щось… приємно справжнє. І трішечки страшно. Але, мабуть, так і має бути.