3.2

Лілька тим часом гортає щось у телефоні, зосереджено, ніби шукає світло в тунелі через редактор фільтрів.

— Ну? — кажу.

— Ну? — перепитує вона, не піднімаючи очей.

— Ти все бачила.

— Що саме?

— Та не прикидайся. Ви ж усі — подруги — режисери: бачите більше, ніж дозволяє сценарій.

Вона нарешті відкладає телефон.

Погляд — точний, як лазер у косметології. І такий самий безжальний.

— Він дивиться на тебе, Тань, як на... щось справжнє. Навіть коли грає. А ти?

— Ну все, почалось, — закочую очі. — Знову ти мені романтики навішуєш, наче я — новорічна ялинка.

— Я лише фіксую факти. А факти такі: ти дивишся на нього, як на каву після безсонної ночі. І трохи як на свіжу булочку.

— Я дивлюсь на нього, як на фейкового чоловіка, з яким мені треба зіграти “вічне кохання” на фоні вечірки для інвесторів.

— Ага. Але граєш уже з блиском в очах і легким тремором у серці. Не забувай, я була поруч, коли ти дивилася на новий ноутбук. Ось там було менше ніжності.

— Ну то зовсім інше. Ноутбук не підморгував мені поки я на нього дивилася.

— Ага. І не тримав тебе за талію, ніби боїться відпустити. До речі, ноутбук у тебе навіть не сенсорний. А Влад — нічого так, з функцією «гріти дотиком».

— Стоп, — кажу, піднімаючи пальця. — Ти зараз мене штовхаєш у пастку.

— Я тебе штовхаю в реальність. Там, де є емоції.

— Ліля, у нас контракт. Інвестори. Приходько. Весілля в умовному способі.

— А почуття — в теперішньому часі. Ти тільки послухай себе! Твій голос уже не “робочий”. Він “міжрядковий”.

Я мовчу. Бо знаю — вона права.

Я вже не читаю сценарій. Я його проживаю. І в моїй системі координат щось почало глючити: функція “не закохуватись” дала збій.

— Тань, — м’якше каже Лілька. — Я знаю тебе сто років. Ти можеш керувати людьми, графіками, переговорами, логістикою і навіть часом. Але з почуттями… ти завжди на відстані. Але ти ж жива. І маєш право трохи… ну, розплавитись. Принаймні на рівні “теплого ставлення”.

— Я не розплавилась. Я… розтеклась. Трохи, — роблю невелику паузу. — Бо з ними складніше.

— З ними — чесно. І трохи небезпечно. Але ж ти не заради проєкту вийшла на цю роль, правда?

— Я вийшла на неї, щоб не втратити контракт, Ліль.

— А зараз?

Я зітхаю. Довго. Глибоко. Ніби намагаюсь видихнути відповідь.

— А зараз… я боюсь. Бо все почалось як фейк, а стає схожим на те, чого я роками боялась.

— І що це?

— Щось, що не можу контролювати.

Лілька усміхається.

— Ласкаво пришла у світ живих людей та емоцій, моя робоподруго. Тут усе — неконтрольоване. Але іноді — саме це й рятує.

— В мене зараз буде паніка…

— А паніка — це теж емоція, — відповідає Лілька, та активно щось шукає  в сумці, дістаючи з неї шоколадку.

— Їстимеш?

— Якщо скажеш ще одне “кохання та емоції” — з’їм тебе.

— Ну тоді давай просто назвемо це "емоційною ДТП". Без потерпілих. Але з потенційним щастям.

Я беру шоколадку. Відкушую шматочок.

Солодке.

Якраз як те, що відбувається зі мною. Фейкове. Трошки нудний. Але, блін, як смачно.