2.2

— Ти знаєш, Тань, — нарешті каже. — Можна ж іноді вигадувати не тільки для звіту. А й для серця. Навіть якщо спочатку — не серйозно.

— Ти натякаєш, що Влад — це мій крок до щастя? Не мели дурниці, - відповідаю закочуючи очі.

— Я натякаю, що він — не найгірший початок, — каже Лілька. Її голос уже не такий жартівливий. Спокійніший. М’якший. Рідкісний момент, коли вона не грає роль капітана сарказму.

— Початок чого? Кохання з пакету “усмішка + фото з Карпат”? 

— Та хоч чогось. Хоч думки, що ти теж жива. Не просто ходачка з документами, а жінка, яка може захотіти трохи фатину в житті.

Я усміхаюсь. Сумно. Тепло. І трохи соромно.

— Я реально стояла біля вітрини й уявляла дитину, Ліль. Уявляла, як вона сміється, тримає іграшку. І я така... спокійна. Без паніки, що щось не встигла. Без цього вічного “ще треба зробити”. Проста. Справжня.

— Звучить, як терапія. Без психолога. І без рахунку за годину.

— А знаєш, у чому біда? — стиха додаю. — Я вмію все контролювати. Але коли уявила ту дівчинку — я не змогла це “зупинити”. Не захотіла.

— І що, тебе за це висміють? — тихо відповідає Лілька. — У тебе теж є повне право мріяти. Не тільки про геніальну кар'єру. Не тільки про презентації, які зносять дах інвесторам. А й про щось тепле. Живе.

Я замовкаю. На якусь секунду навіть дихати забуваю.

— Ти будеш чудовою мамою, Тань. Серйозно. Тільки, знаєш... як на мене — з Владом можна почати хоча б з кави. І не за інструкцією. Без легенди. Просто як жінка з чоловіком. 

— Я, тільки з ним познайомилася для фейкового весілля. А ми вже цілу серію з життя розіграли.

— Ну в житті всяке трапляється, — загадково весело говорить Лілька.

— Ну ти й фантазерка, тобі б романи писати, а не в офісі сидіти.

— Я всього-на-всього люблю мріяти, ну і трішки пофантазувати.

Ми обоє сміємося.

Я кладу слухавку, ще раз кидаю погляд на вітрину з рожевою сукенкою — і йду далі.

— Ще чого вигадала б, прекрасне життя, яке розпочалося з авантюри плавно перетекло в реальність, точно фантазерка, Лілька, — йду до виходу й розмовляю сама з собою, махаючи головою. Й помічаю, як на мене, дивляться, що вже кілька секунд викликаю легку підозру у перехожих.

Погляд у бік — і бачу: два підлітки — жують жуйку, втупились у мене, наче щойно побачили відео з соцмережі наживо.

За ними — тітонька з собачкою, яка тримає повідець, але здається, більше хвилюється не за пса, а за мою ментальну стабільність.

— Так, Тетянко розгрібаєшся з цим проєктом, а потім береш відпустку. Вже пора, бо раніше були розмови з комп’ютером, а зараз вони перейшли межу “люблю поговорити з розумними людьми”.

Пес тихенько гавкає, підлітки хіхікають, а я йду далі, з таким виглядом, ніби щойно виграла судову справу проти здорового глузду.