2.1

Після зустрічі телефоную Лільці.

Все як завжди, гудки йдуть, а відповіді немає.

— Лілько, де ж тебе носить, — знову набираю, а відповідь шукай у полі від абонента.

Роздратовано запихаю телефон до кишені й продовжую йти холом торгового центру. На очі весь час потрапляють весільні сукні, які виблискують через скляну вітрину. Магазинчики з дитячим одягом та іграшками. 

Я просто зависаю навпроти одного з магазинів з дитячим одягом. На манекені одягнена ніжно рожева сукенка, прикрашена дрібними квіточками, спідничка виготовлення з декількох шарів фатину.

Ну і моя уява вже почала малювати дівчинку рочків трьох - чотирьох, з рудим хвилястим волоссям…, у тій рожевій сукенці, з бантом у волоссі та обличчям, яке ще не бачило жодного дедлайну.

Моя уява вже розіграла повноцінну сцену: маленька біжить до мене, тримаючи в руках зайця, а я — не з ноутбуком, не з телефоном, а з яблуками й терпінням.

І ми разом сміємось. Просто сміємось. 

— Ого, Танько, не в ті степи тебе веде! — кажу я вголос, навіть не злякавшись власного голосу. — Що це було?

Звісно, я розумію, що це просто мить. Просто плаття. Просто фатин і рожевий колір.

Але в тій миті… щось клацнуло.

— Тобі про проєкт краще б думати, та як не розкрити своє фейкове весілля, — бурмочу собі далі під ніс.

Телефон знову мовчить. Я знімаю його з блокування. Ще раз натискаю «Лілька». І знову гудки. І знову — абонент пішов у буфет…

— А могла б підняти, — бурчу. — Я тут майже мамою стала.

Повертаюся до реальності, як з потяга — трохи оглушена. Навколо — звуки торгового центру. Сміх. Сигнали. Знижки. Сяючі вітрини. А в мені — тиша. І маленький шматочок рожевого фатину, що причепився десь до душі.

Через кілька хвилин телефон раптом дзвонить. Лілька.

Я майже стрибаю на місці.

— Де тебе носило? — кидаю без привітання.

— Таааа, пробач, я була в салоні. Мені робили брови, і майстриня казала: "Не ворушись, або будеш схожа на здивованого чайника!"

— Я тут уже ледь сльози не пустила, а ти про брови.

— Що сталося?

— Усе добре. Просто... побачила дитячу сукенку. І трішки уявила. Знаєш, таку сцену з життя. Щасливого. Простого. Без ролей і легенд. І з дитиною, яка… ну, моя.

Лілька замовкає. Навіть вона. Вперше за цей день.