2

Я прокинулась раніше будильника. Що вже тривожно саме по собі.

Не тому, що маю ранкову зустріч. Не тому, що сьогодні дедлайн. А тому, що сьогодні я вперше зустрічаюся зі своїм... чоловіком.

Я ще в піжамі, з подушкою, відтиснутою на півобличчя, але вже серйозно думаю над тим, яку легенду нашого кохання буде легше запам’ятати — “зустрілись на курсах самооборони” чи “познайомились, коли він загубив кота біля мого під’їзду”, чи взагалі “підбила випадково на машині”.

Господи - що зі мною робиться. Перетворилася з жінки на дівчинку.

На столі — чай. Звісно, холодний. Він став емоційною підтримкою мого фейкового шлюбу.

У телефоні — нове повідомлення від Лільки:

«Ну шо, ти готова до першого побачення з Владом? Зроби зачіску, як у жінки, яка йде не просто на зустріч. А на власне фейкове весілля з преміум-пакетом!»

Дякую, Лілько. Люблю тебе. І твою віру в мене. Вмієш підбадьорити.

Кав’ярня.

Я сиджу за столиком біля вікна. Замовила собі еспресо, щоб виглядати впевнено. І чизкейк — бо не виглядаю впевнено.

Одяглася як “успішна, але скромна”. Вийшло «позичила піджак у колишнього і намагалась зробити з цього стиль».

Двері кав’ярні відчиняються. Заходить Він.

Влад.

Він виглядає... не як сантехнік, не як актор, і точно не як чоловік, який бере 1200 гривень за «історію кохання». Він виглядає... 

Темне волоссям, злегка хвилясте, коротка стрижка та борода акуратно підстрижена, підкреслює мужність. Яскраві блакитні очі, серйозний, навіть дещо суворий вираз обличчя. Він одягнений у чорну футболку та чорну шкіряну куртку.

Його зовнішність однозначно привертає увагу й залишає враження.

— Тетяна? — підходить до мого столика. Посміхається.

— Влад? — уточнюю. Бо якщо ні — я щойно фліртую з кур'єром.

— Влад. Справжній. На всі сто хвилин, як домовлялись.

 Зітхаю. Він сідає навпроти. Замовляє собі флет-вайт. І мовчить. Дивиться уважно. Так, ніби вже приміряє кільце на мою руку і костюм на вечірку.

— Добре. Давайте чесно, — кажу, кладу руки собі на коліна. Не таку зустріч я собі уявляла. — Я нервую…

— Це нормально. Більшість клієнток нервують. Особливо перед першим «шлюбним» виходом.

— Більшість?.. У вас що, ціла черга фіктивних наречених? — дивлюся на нього, трохи примруживши очі.

— Ні-ні. У мене все по-серйозному. Я не приймаю більше ніж одну «дружину» на тиждень. Я... моногамний у межах графіку, — широко посміхається він.

Я хапаю виделку. Колупаю чизкейк.

— Слухайте, Влад… якщо ми це робимо, я хочу, щоб усе виглядало природно. Тобто… не як акторська гра, а як…

— Як любов? — підморгує.

— Як добре налагоджена система: нічого не глючить, усі знають свою роль і не забувають паролі.

Ми розмовляємо годину. Влад слухає. Занотовує. Перевіряє: «Де ми в перше познайомилися?», «А як ти посміхаєшся, коли нервуєш?», «А який був наш перший фільм?»

Я раптом розумію — він серйозно готується до цієї ролі більше, ніж я до захисту диплома.

Перед тим як піти, Влад каже:

— У мене ще буде пара питань. Але вже в процесі. На випадок, якщо на вечірці хтось спитає: «А що ви подумали одне про одного в перший день?»

— Добре. І що ти про мене подумаєш?

— Що ти — трохи шалена. І дуже організована. Та ще й із чудовим смаком на чизкейк.

— А ти? Що я подумаю про тебе?

— Що ти сиділа і сподівалась, що все пройде гладко. Але трохи вірила, що з цього вийде щось цікавіше, ніж просто симуляція шлюбу, - підморгнувши мені він розвертається та йде. 

Я дивлюсь, як він виходить з кав’ярні. Спокійний. Легкий. З документами для нашого фіктивного щастя в кишені.

І раптом ловлю себе на думці:

А як це — коли він не на годину? А… на каву. На розмову. На завтра.

— Та що я мелю, — бурмочу. — Він мій чоловік. По передплаті. Дискаунт 10% — за рекомендацією Лільки.