1.1

Я займаю місце навпроти інвесторів. Повітря в залі здається густішим, ніж зазвичай - запах кави змішується з напругою, що зависла в повітрі. Кожен рух - як у сповільненій зйомці. Моя рука ковзає до ноутбука - короткий погляд на екран, ще один - на Приходька. Він киває ледь помітно: можна починати.

- Дякую, що завітали. Ми раді представити вам наше бачення майбутнього об’єкта, - кажу англійською, натискаючи перший слайд.

На екрані з’являється візуалізація: сучасний житловий комплекс із просторими терасами, панорамними вікнами й зеленою покрівлею. Один із партнерів легенько киває, зацікавлений.

Я розповідаю впевнено, тримаючи темп. Все йде, як заплановано. Поки…

- Перепрошую, - обережно втручається чоловік у темно-синьому костюмі, - чи правильно я розумію, що в третій фазі забудови планується включення комерційних площ?

Його інтонація така, ніби зараз він вирішить - вкладати мільйони чи піти, по англійські.

- Саме так, - відповідаю спокійно. - Ми адаптували проєкт під сучасні потреби: перший поверх житлових будівель - це простір для малого бізнесу. Кав’ярні, магазини, клініки - усе, що створює живий мікроклімат району. Це наша стратегія: житло + життя.

Він киває. Потім знову той, у сірому:

- І дозвольте ще одне особисте питання… - він дивиться прямо на мене, і я відчуваю, як Приходько напружується зліва. - Ви одружені?

Пауза.

Це той момент, про який попереджали.

Я витримую погляд. Всередині - наче хтось вичавлює легені, але назовні я спокійна.

- Так, - відповідаю чітко. - Я заміжня. У мене є сім’я.

Секунда. Потім - легкий кивок.

- Добре, - каже він і знову усміхається. - Тоді можемо говорити серйозно.

Погляд Приходька - як у людини, якій щойно сказали, що лотерея була виграшною.

Зовні - все гладко. Інвестори уважно слухають, ставлять питання, кивають у правильних місцях. Приходько щось швидко записує у блокнот, іноді підказує цифри чи уточнює деталі. Я відповідаю чітко, впевнено, майже механічно - як добре навчений голос презентацій. Але всередині в мені щось починає свербіти.

«Я заміжня. У мене є сім’я».

Слова ще й досі висять у повітрі. У залі - успіх, а в мені - фальш.

Бо це була неправда.

Ні чоловіка. Ні дітей. Ні навіть кота.

Лише квартира - пуста і час від часу дзвінки від мами з питанням: «Коли вже ти знайдеш когось нормального?»

У голові спалахує Лілька. Вона знала. Вона допомогла. Вона - частина цього спектаклю.

Але чому я зараз відчуваю не полегшення, а… тривогу?