Глава 24. Ніжність полум'я

Він обіймав її за спину, дивлячись в очі, з ніжною усмішкою на губах. Потім поцілував ще раз, і ще, у щоки, у носик, у повіки… Змушуючи сміятися, насолоджуючись.

— Зацілую, — прошепотів. — Усю зацілую…

— Ха-ха! Я б тебе не зупиняла, але потрібно повертатися до будинку.

— Не вірю, що це сталося, — не вгамовувався Давид. — Невже я справді зміг тебе поцілувати?

— І я змогла, — трохи зніяковіло опустила погляд, потираючи пальці від хвилювання.

— Змерзла? Ходімо, зроблю тобі чай.

— Чудова ідея! А я поки прийму душ та переодягнуся, джинси наскрізь вологі, — взяла його за руку, ведучи до ґанку, де ще сильно пахло фарбою.

— Можеш не переживати, я не стану при Вані проявляти свої почуття, — заспокійливо сказав, ніби відчуваючи про що вона думала цієї миті.

— Дякую, — обернулася, щоб поглянути на нього.

— За те, що я нормальний? — засміявся, згадуючи її слова.

— Саме так.

Не встигнула торкнутися дверей, як Давид несподівано підхопив її під спину, переставляючи в бік, і легенько притиснув до стіни будинку, кладучи пальці на вимикач та гасячи світло навколо них.

— Дай мені ще хвилинку насолодитися тобою, — чуттєво промовив, огортаючи міцними, більш упевненими обіймами.

«О, боже, як же давно я не цілувалася! Ще й так довго, так приємно! Який же це кайф…» — Люба заплющила очі, повністю розчиняючись у єднанні теплих і м'яких губ.

Зараз Давид не здавався чужим для неї, навпаки, немов раптово зрозуміла, що він її чоловік. Вона всміхалася від того бентежного тремтіння, що охопило тіло. Ніби перед стрибком з парашутом, пульс стукав у скронях, наповнюючи жаром з голови до п'ят.

Їй хотілося торкнутися темного волосся, і вона це зробила, зануривши пальці у хвилі на його потилиці. Він припинив її цілувати, притулився чолом і лише важко дихав, не промовляючи ані слова.

— Подобається? — сміливіше запитала, продовжуючи гладити долонями його голову, шию.

— Ти ще питаєш? Хіба не бачиш, як під руками мурахи бігають?

— Ні, не бачу, — захихотіла.

— Я зараз поділюся ними з тобою.

— Що? Ні…

Але не встигла договорити, адже він спритно розстібнув її куртку, та різким рухом проник під светр, кладучи холодні долоні на спину.

— А-а, — тихо запищала, зіщулюючись. — Холодно, холодно! Прибери…

— Ні, — шепотів він, починаючи знову цілувати та водити руками по шкірі.

За мить вона вже не відчувала холоду, лише його долоні, які ковзали по спині, талії, ребрах. Він не торкався нахабно, не чіпав де не треба, просто гладив спину, а вона прислуховувалася до того, як здіймалися його груди від глибокого дихання, яке було чутно крізь розстебнуті куртки.

— А тепер є мурахи? — губи всміхалися крізь поцілунок.

— Є, багато, дуже багато мурах, — танучи в його руках, бажала, аби момент не завершувався. Думки стали задурманені цим чоловіком.

— Усе, ходімо.

Відсторонився, затягнув на ній куртку, втримуючи, щоб не задувало. Вона не бачила у темряві ні його обличчя, ні очей, лише жадібно вдихала повітря, в якому витав його прохолодний аромат.

— Ти зводиш мене з розуму, — трохи нахилився, ледь відчутно торкаючись губами до губ. — Потрібно вчасно зупинитися, щоб не збожеволіти.

«Не зупиняйся! Божеволій разом зі мною», — нашіптували її думки. Проте вголос боялася сказати. Адже пристрасть вирувала незвичайною силою та бажанням, яке ніколи не відчувала ні до кого.

Ще раз коротко поцілувавши, він відчинив двері, пропускаючи Любу вперед.

— Я вмію користуватися пічкою та чайником, тому іди, роби свої справи, а я тебе чекатиму на кухні за десять хвилин.

— Угу, — кивнула, стримуючи задоволену усмішку, мигцем поглянула на нього.

Знімаючи куртку, озирнувся. Вона обхопила себе руками, не ворушачись і не знаючи, що треба казати після вирування таких емоцій.

— Усе гаразд? — підійшов до неї, поглянув з висоти свого росту.

— Так, усе гаразд.

— Чому тоді стоїш, зачарована? — простягнув руку, вона поклала змерзлі пальці в його долоню.

— Я… я не знаю, що зі мною. Вибач.

Він зігнувся, щоб зазирнути в її очі, які вона сховала, опустивши погляд на їхні руки.

— Я тебе засмутив, образив? — знову почула знайомі нотки тривожності.

— Ні, — підвела погляд, — зовсім навпаки. Бо мені також добре з тобою…

Давид всміхався, але не відповідав. У душі їй хотілося ще одну порцію обіймів, утім, він робив так, щоб виконати обіцянку і не видати нічого перед Ванею, який міг побачити їх.

Дивитися на своє відбиття в дзеркалі було смішно: волосся скуйовджене, щоки рожеві, а губи навіть почервонілі, очі виблискували. Провела легенько пальцем по губах, облизнулась. Звісно, ці поцілунки тепер усе змінюють. Про дружні стосунки не може й натякати, бо сама до нестями, до тремтіння, пірнула у пристрасть, яка, наче полум'я спалахнула між ними.