Пролог. Поклик моря

б                                                                                 Людина на березі моря --

                                                                                 завжди поет.  

                                                                                Банана Йосімото. Амріта                                                                                                                 

Греція, 2009-й рік

Чи існують принци?..

Настя йшла босоніж уздовж моря, вдихаючи тепле повітря, насичене запахом солі, пляжного піску, нагрітого сонцем каміння і дерев, що росли на невисоких скелях.

Теплі хвилі повільно накочувалися їй на ноги, лоскотали шкіру й відступали назад. Крізь прозору воду на піщаному дні дівчинка бачила блискучі різнокольорові камінчики. Великі й маленькі, круглі й овальні, кольору олії та молочні, рожеві й зеленкуваті, та ще різноманітних сірих і коричневих відтінків. Багато з них прикрашали мармурові візерунки. «Такі гарнюсінькі!..» ― думала Настя. Ці камінчики неймовірно її вабили ― здавалося, що вони ніби промовляють до неї, ніби кажуть їй: «Подивись на нас! Бачиш, які ми гарні?.. Правда ж, таких чарівних, як ми, більше немає в цілому світі?..»

Час від часу дівчинка нахилялась і підіймала якийсь з них. Трохи помилувавшись блискучою, в крапельках води, гладенькою поверхнею, кидала його в целофановий пакет і йшла далі. Уявляла себе морською царівною, а щойно взятий камінчик, ― своїм вірнопідданим. Хіба ж вона зараз не в казці?..

Територія готелю залишилась позаду. Синя гладь моря тягнулася до самого обрію, зливаючись з яскравою блакиттю неба. Сонце здавалося Насті маленьким і несправжнім ― ніби його намалювали на небі разом із хмаринками. Вздовж берега тягнулися невисокі скелі з різнокольоровими пластами-прошарками. Не було чутно ані людських голосів, ані криків птахів ― лише шепотіли морські хвилі…

Настя вирішила ще трошки пройтися берегом. До того, як її батьки мали повернутися з Афін разом зі старшою сестричкою, було ще доволі часу. Чому вона відмовилась поїхати разом з ними?.. А тому, що мама з Яринкою мріяли про шопінґ, а вона, як і татко, ходити по крамницях не любила. Татко відмовити в шопінґу мамі й Яринці не міг, бо за кілька днів у мами мав бути день народження, а Яринка таки спромоглася вступити на бюджет до престижного київського вишу.

Настя сказала батькам, що не хоче їхати тому, що її нудить в машині. Насправді ж їй хотілося побути на самоті ― почитати книжку, яку вона привезла з собою, помилуватися морем, трошки помріяти й придумати закінчення казки про двох дівчат, одна з яких була справжньою принцесою, та не могла цього довести, а друга ― самозванкою. Батьки погодилися залишити її саму, але  з умовою, що вона, доки їх не буде, не стане виходити з готельного номера. Спочатку Настя так і хотіла зробити ― вийшла на лоджію, яка виходила на море, й стала читати. А потім підняла голову, подивилась вдалину й засумувала. Хіба ж годиться читати, коли навколо тебе така краса?.. Якоїсь миті Насті здалося, що її кличе море…

 Відклавши книжку, вона розпустила своє довге світло-русяве волосся, підмалювала собі губи маминою світло-рожевою помадою і вдягла на шию мамине перлове намисто. Запхнувши про всяк випадок у кишеньку шортів целофановий пакет, дівчинка перелізла з лоджії на велике дерево, яке торкалося гіллям парапету, а потім спустилася по його стовбуру на землю і побігла до моря.

Їй давно кортіло подивитися, що знаходиться за територією готелю, там, де над береговою лінією нависали скелі.

Вона пішла стежкою вздовж моря, збираючи камінці й намагаючись придумати закінчення казки про справжню принцесу й самозванку, та морські хвилі весь час відволікали її, нашіптуючи власні історії.

Писати Настя почала три роки тому. Їй дуже подобалося вигадувати різні казкові історії ― вона нібито опинялась в іншому світі, де їй підкорялося геть усе ― день і ніч, вітер і дощ, птахи, тварини, могутні чарівники, королі й звичайні люди… Дівчинку тішило, що вона була єдиною володаркою того дивного, вигаданого нею, світу, про який ніхто, крім батьків і старшої сестри, навіть не здогадувався.

Скелі раптом скінчилися. Настя побачила піщаний пляж і двох людей ― дорослого хлопця, який, стоячи за етюдником, малював море, і поряд з ним, у шезлонгу, ― тендітну дівчину в світлому сарафані й крислатому капелюсі. Вдалині, крізь зелене листя невисоких дерев, білів фасад чепурного будиночка.

Художник і його супутниця розмовляли українською мовою. Вони не одразу помітили Настю і дуже здивувалися, почувши як хтось сказав: «Вітаю!.. Чому ви малюєте море, а не  дівчину?!»

Хлопець на мить застиг з пензлем у руці, а потім озирнувся. Він виявився високим, струнким і вродливим, як ті королі й принци, що населяли вигаданий Настею казковий світ. В її історіях вони постійно здійснювали якісь подвиги й закохувалися в принцес або звичайних дівчат.

Настя замилувалась його золотавим відтінком волосся, шляхетними рисами обличчя і спортивною статурою, але їй здалося дивним, що він малює море, в той час, як поряд з ним знаходиться чарівна дівчина. Хіба ж так мають поводитися чоловіки зі своїми коханими?.. В її історіях принци й королі так не поводилися!

Художник відклав пензля, з подивом подивився на дівчинку й запитав:

― Мала, звідки ти взялася?!

― Вийшла з моря! ― несподівано для себе відповіла Настя.

― Справді? Таки з моря?! ― Хлопець посміхнувся.

― Так! З моря! Бо я… не звичайна дівчинка, а Морська царівна!

― Ти ― Морська царівна?! Нічого собі!.. Але ти й справді схожа на неї! До речі, в тебе дуже гарне намисто, ― промовив художник, продовжуючи з легкою усмішкою дивитися на неї. Але вже за мить він посерйознішав і запитав: ― Але якщо говорити серйозно? Звідки ти взялась?

― Якщо ― серйозно, то я прийшла он з того готелю… ― Настя вказала на гори, порослі чагарником і деревами, над якими височів червоний дах готелю, в якому вона зупинилась разом з батьками й старшою сестрою.