Розділ 7

Аліна 

Ну не могла я продовжувати брехати цьому чоловіку. Розуміла що далеко не така вправна брехуха, щоб довго обманювати дорослого чоловіка, що хоч і втратив пам'ять, та схоже був дуже проникливий. Та й емоції мої мене видавали, а забріхуватись по самі вуха теж не вихід! І хоч правду я не могла зараз цьому чоловіку сказати - та хоча б так. Не можна нам про це в стінах лікарні розмовляти, особливо після того, як сюди приходили ті офіцери. Може це вже зайва параноя, але в цій ситуації.. Якщо мене хтось почує, якщо хтось дізнається що я збрехала, чи навіть цей чоловік видасть що він не Михайло, не мій чоловік, а насправді український солдат - в катівні опинимось ми у двох.

Саме тому я й сказала чоловікові, що не можу йому нічого зараз сказати. Тільки не тут.

Відреагував він одразу похмурим, серйозним поглядом що пропікав мене до самого серця. Я бачила як він щось хотів сказати, запитати, але я швидко накрила його губи своїми пальчиками, й заперечно похитавши головою, одними губами прошепотіла 

- Не тут.. - а далі почала молоти нічого не значущі фрази - Тобі не потрібно зараз хвилюватись. Ось побачиш, пройде трохи часу і ти все згадаєш.

Чоловік на щастя мені попався тямущий, бо хоч і хмурився, але згідно кивнув, й полежавши трохи - заснув..

Наступні десять днів були відносно спокійними. Пацієнт зі швидкістю світла йшов на поправку, рани на тілі добре затягувались, як він сам жартував - як на собаці, а коли за тиждень він вже почав самостійно вставати, я повернулась до роботи. Військові приходили до Михайла ще двічі, останнього разу навіть якусь апаратуру з собою притягнули, проте нічого не добились, бо пам'ять до чоловіка так і не повернулась за ці дні, а сьогодні його вже будуть виписувати, і я якщо чесно хвилююсь, бо мені потрібно буде забрати його до себе додому! 

Як то все має бути далі, я поняття не маю..

За ці майже два тижні що він прийшов до тями, ми мало спілкувались, бо й тем для розмов особливо не було. Чоловік нічого про себе не пам'ятав, а я не сильно поспішала ділитись своїм життям, тож усі наші розмови зводились на догляді за самим чоловіком, розмовами про його одужання, й загальними питаннями: як справи, як самопочуття і тому подібне.

А от тепер..

Моя нічна зміна закінчилась, Михайла після вранішнього обходу лікар виписав, і ми неспішною ходою пішли до мене додому. Ну як додому, після того, як Михайло мене покинув тут одну, мені виділили кімнату в бараці, де я і живу останні два роки. Провівши чоловіка довгим коридором, я показала йому загальну кухню в кінці коридору, й повернувшись назад відкрила двері до тепер вже на найближчий час, нашої кімнати, й пропустила його в середину. Чоловік увійшовши в середину став одразу оглядатись, і я сама скептично оглянула своє бідне на вигляд, але охайне житло. По ліву руку під стіною стояв невеликий стіл і два стільці, а далі невеликий сервант для посуду і холодильник. З правого боку за дверима сховалась шафа для одягу, а навпроти дверей диван і два крісла. Ось і все.

Чоловік оглянувши моє житло, повернувся до мене:

- В тебе навіть телевізора немає? 

На що я просто повела плечима й стала роздягатись.

- Мені немає коли його дивитись.

Насправді я просто не хотіла витрачати на нього зайві кошти, як і на більшість інших, на перший погляд, необхідних речей. Практично все що тут є, або залишилось від попередніх власників, або мені просто віддали небайдужі люди. З усього що я придбала за власні кошти, це була тепла ковдра, подушка та електричний чайник. Саме до нього я зараз потяглась, й налила з відра води, бо ні водопостачання, ні водовідведення тут немає:

- Будеш чай чи каву?

- Можна чаю.

Чоловік зачинив за нами двері й сів на стільчик. Він обвів ще раз своїм прискіпливим поглядом кімнату й знову зупинився на мені, а в мене одразу все тривожно стислось всередині:

- Розкажеш мені нарешті що саме ти від мене приховуєш?

Ох боже ж ти мій. Я ж знала що цей час настане, і мені потрібно буде розповісти йому всю правду, але як тепер наважитись все це сказати? Навіть не знаю, проте сказати потрібно, далі тягнути вже немає куди..
Сівши на сусідній стільчик, я несміливо підняла погляд на чоловіка.

- Ти тільки не хвилюйся і не спіши з висновками добре. І.. бажано не прибий мене..

На що чоловік здивовано витріщився на мене, явно не розуміючи до чого я веду, й навіть не здогадуючись, як я зараз його здивую

- Ти так говориш наче щось страшне зробила. Чи зізнаєшся, що іншого чоловіка собі завела.

- Іншого не завела - тихо видихнула я, а тоді таки наважилась вимовити - Але й ти насправді не мій чоловік..