Розділ 5

Аліна

Дідько! Звісно я не виглядаю закоханою, бо й не була такою, і не збиралась вдавати! Я ж не думала що цей чоловік нічого не пам'ятатиме! Що мені доведеться все це придумувати на ходу, бо інакше непереливки буде і йому і мені! 

Хіба я могла подумати що все саме так складеться? І от що скажіть мені, я маю йому зараз відповідати? Викласти йому зараз всю правду? А чи повірить він мені?! Чи не буде це для нього ще більшим шоком, і чи не обернеться додатковою травмою до відсутньої пам'яті..

Довго думати немає коли, адже цей чоловік, пропалюючи мене немиготливим поглядом, чекає моєї відповіді, та й чи є в мене якийсь вибір зараз що саме говорити - за годину, а може й менше, сюди прийде лікар, і побачить що мій "чоловік" прийшов до тями, й має повідомити військового офіцера, що вже кілька разів приходив сюди, й просив одразу йому повідомити, коли пацієнт прийде до тями, бо має до нього розмову.

Усі ці думки пролітають в моїй голові за якісь секунди, і я маю вибір без вибору, тож зітхнувши, говорю:

- Коль, ми не бачились два роки, з тих самих пір, коли почалися активні бойові дії на території України. Тебе не відпускали додому у відпустку, і я лише інколи отримувала від тебе дзвінки та повідомлення, а останній рік чи півтора, взагалі жодних новин від тебе не було. Та й одружились ми після недовгого знайомства, можна сказати, поспіхом, бо тебе забирали на війну, й ти не хотів, щоб я забула про тебе, чи когось собі знайшла, поки тебе не буде..

Я видаю цю напівправду, в полегшеному варіанті, бо сказати правду, про те як я стала дружиною Миколи, я точно не збираюсь, та й не знає про це ніхто, адже це не те, що так просто можна комусь розповісти..

На мою розповідь чоловік хмуриться, насуплює свої брови, напружено про щось думаючи, стискає щелепи й кілька разів наче хоче щось сказати, але передумує, а потім все ж тихо запитує:

- Ти хочеш сказати, що я примусив тебе зі мною одружитись?..

- Ні. - занадто швидко вирвалось в мене і я одразу зітхнувши, стала виправлятись - Не зовсім. Я не дуже хотіла поспішати зі шлюбом, але мої батьки були згодні, та й те що почалась війна, а тебе забирали.. Загалом, якось так.. 

Чоловік знову супить брови й напружено про щось думає, час від часу кидаючи на мене дивні погляди, а я берусь розповідати йому все що відбулось з ним, відколи його сюди привезли. Що було, як, про операцію, про те що я весь цей час його доглядаю, і те, що до нього збирається прийти якийсь офіцер, щоб розпитати його, про те, як він отримав своє поранення.

- Ну, з урахуванням того, що я нічого не пам'ятаю, багато я йому не скажу.. - хмикає чоловік, а тоді знову дивно дивиться на мене - Отже, ми з тобою зустрічались якийсь час до весілля, так? 

Я на це згідно хитаю головою, а чоловік продовжує

- То в тебе певно є якісь наші спільні фотографії? Чи фотографії з весілля. Покажеш? Бо чесно кажучи, мені все одно не віриться, що ти моя дружина..

Ага, дуже я хотіла тоді фотографуватись, коли мене проти волі забрали з рідної країни, чи коли силою видавали заміж, тільки хіба йому зараз про таке розповіси? Тож я зітхаю і заперечно хитаю головою..

- Ми зустрілись в перші дні війни. Ти допоміг вивести нашу сім'ю з зони обстрілів, а потім і облаштуватися як можна далі від кордону. Ми були разом лише кілька днів, тож нам було не до того, щоб фотографуватись. А коли тобі повідомили, що ти маєш терміново прибути в частину, ти домовився зі своїм знайомим, який вже на наступний день нас розписав. А вранці ми вже поїхали сюди. Я залишилась тут працювати медсестрою, а тебе забрали на фронт і більше ми не бачились, тож.. якось так.

Поки я це розповідала, чоловік не зводив з мене очей, наче сканував, чи намагався розгледіти, зрозуміти - правду я говорю чи ні. Він хмурився, щось обдумуючи, наче приміряючи на себе те, що я розповідала, а воно не налазило..

Та і я розглядала цього чоловіка, оцінювала його поведінку, питання, як він думає, і мені подобалось те що я бачила. Він не гарячкує, не рубає з плеча, все детально обдумує, зважує, уважно слухає, але не довіряє на сто відсотків. Отже "чоловік" мені трапився розумний і стриманий. Буду сподіватись, що коли ми опинимось вдома, і я розповім йому правду - він теж сприйме її стримано, і не приб'є мене ненароком...

- От ти наче правду говориш, але чомусь я не можу її сприйняти, ніби не зовсім про мене..

Таки видає він через кілька хвилин, тільки що мені на це сказати? Зітхнувши, я намагаюсь посміхнутись і легенько стискаю його руку:

- Дай собі трохи часу, і ти все згадаєш, а я..

Договорити я не встигаю, бо двері в палату відчиняються, й до неї входить лікар в компанії двох офіцерів, від чого в мене аж дихання перехоплює - хоч би все добре було, хоч би вони не дізнались нічого.. хоч би обійшлося...

- Доброго дня Аліно. - вітається зі мною Давид Романович, і одразу переводить свій погляд на "мого" чоловіка - О як добре, нарешті ви Микола до тями прийшли. А то я вже хвилюватись почав!

"Микола" на це втомлено посміхається, й переводить погляд з лікаря, на офіцерів, а тоді знову на мене. Я ж намагаюсь тримати обличчя, й навіть не помічаю, як сильно стискаю руку чоловіка, поки він не робить непомітний рух пальцями і я відмираю, одразу розтискаючи пальці.

- Доброго дня Давид Романович, так, Микола буквально кілька хвилин як прийшов в себе, але тут проблема - він абсолютно нічого не пам'ятає, навіть свого імені..

Лікар одразу підходить до ліжка, й береться оглядати пацієнта, світить в очі ліхтариком, ставить йому питання.. Військові ж одразу хмуряться, й насуплений переглядаються між собою, проте не йдуть, а продовжують стежити за тим що робить лікар і за самим "Миколою", а як тільки лікар закінчує оглядати хворого, й назначає додаткові обстеження й аналізи, офіцери просять нас покинути палату, від чого мені одразу в голову починають лізти панічні думки. Не хочу я йти, і боюся залишати його одного.
Тривожно оглядаюсь на чоловіка, який весь цей час постійно дивиться на мене. Та й мені перед цими офіцерами потрібно вдати з себе закохану дружину, тож глибоко вдихнувши, я схиляюсь до Миколи, ловлячи його здивований погляд, й легенько цілую його в щоку: