Розділ 4

?Микола?

Свідомість поверталась до мене повільно. Я час від часу відчував біля себе чиюсь присутність. Ніжні дотики до мого тіла, але продерти очі, щоб подивитись хто це, чи де я знаходжусь, я просто не міг.. Я наче плавав на високих хвилях, то підіймаючись на самий гребінь, коли здавалось що ось-ось і зможу відкрити очі, то знову різко спускався на дно, накритий зверху бетонною важкість води. 

Не знаю скільки я так плавав, поки знову не відчув ті самі дотики, тихий ніжний голос поряд, і таки зміг зачепитися за це. Голову одразу прострілило різким болем, який поступово став гулким й тупим, давлячи з лівої сторони, і я нарешті зміг продерти очі..

Тіло відчувалось ніби придавлене важким мішком, в грудях віддавало пульсуючим болем при кожному вдихові, а перед очима нарешті розсіявся туман, й відкрив погляду трохи обшарпану, білу палату, стіни якої були до половини пофарбованими в синій колір. Старе ліжко з низькими дерев'яними поручнями та ще одне навпроти, застелене, але порожнє. Хотілось ще повернути голову, але від однієї лише спроби поворухнутись, її знову прострілило болем - скоріше за все в мене серйозна травма голови, певно є розсічення і струс мозку.

 Звідки я це знаю? Чому такий в цьому впевнений? Чому..

Додумати я не встиг, бо бокові двері, які скоріше за все йдуть до туалету - відчинились, і звідти вийшла молода дівчина в білому халаті - медсестра - одразу видав мій мозок.

Ось вона повертає голову до мене, підіймає свої очі, і дивиться на мене своїми світло голубими, наче ясне небо очима, і я на кілька секунд просто залипаю..

Молоденька, років двадцять, ну двадцять два. Красиве трохи хвилясте волосся кольору молочного шоколаду, ніжне, сердечком обличчя, маленький носик, пухкі рівні губки та великі небесного кольору очі. Тонка фігурка з ніжними жіночними округлостями, майже наглухо схована під білим, лікарняним халатом аж до витончених щиколоток. На мініатюрних ніжках, одягнені білі балетки. 

Дівчина завмерла точно так само, як і я, розглядаючи мене з трохи зляканим і розгубленим поглядом.. Але чому?.. Напружую мозок, щоб хоч щось згадати, але він одразу вибухає болем, від якого аж в очах темніє.

Медсестричка одразу кидається до мене, ставить якісь питання, а я заледве розліплюю рота, щоб щось відповісти - настільки там сухо, тож прошу води..

Дівчина одразу наливає її в склянку, й схиляється ближче, допомагає мені напитись, а мене огортає її ніжним, ледь вловимим ароматом з цитрусовою ноткою.. Гарно.. дуже ніжно так пахне. Хочеться заритись носом в її волосся, й так і завмерти, вдихаючи цей запах..

Від цих дивних для мене зараз думок, мене вириває питання дівчини:

- Ти пам'ятаєш як тебе звати?

І я вже одразу хочу сказати, навіть рота відкриваю, тільки... ім'я, те що має одразу як по команді видавати мозок - не приходить. Я напружуюсь, намагаюсь згадати своє ім'я, прізвище, бодай щось, та в голові пусто. Просто біло, наче стіни в цій палаті. Я не пам'ятаю! Нічого не пам'ятаю! Неначе хто вичисти все що було, та ще й антисептиком для стерильності протер. Пусто!

Відчуваю, як на мене, починає навалюватись паніка, дихання збивається, викликаючи тупий біль в грудній клітці, голову наче лещатами стягнуло - я не пам'ятаю геть нічого!!!! Чому я нічого не пам'ятаю?!!

В момент коли мій шок, розгубленість і паніка здається зараз вибухнуть - дівчина знову опиняється поруч мене, хапаючи мою широку долоню своїми маленькими, й стискає, з тривогою заглядаючи в мої очі. Вона щось говорить, показує як дихати, щоб заспокоїтись, хоча я й сам це звідкись знаю, розумію, проте починаю заспокоюватись саме від того, що дивлюся в її небесно-голубі очі.

Я питаю хто я, і те що чую якось вкладається й одночасно з тим, не вкладається в моїй голові. Наче не зовсім про мене говорять, та і сама дівчина виглядає невпевненою. Трохи губиться. Розповідає, але майже над кожним словом вагається - сказати його чи ні. Це насторожує. Як і те, що вона майже різко перейшла з однієї мови на іншу. Так, я її знаю, вона мені добре знайома, але чомусь - неприємна. Приходить чуття, що те що зараз розповідає Аліна - не зовсім правда. І тут мене оголошують її слова:

- Я, твоя дружина..

Вона?! Моя. Дружина?!

Відчуваю як на лоба від здивування в мене лізуть очі, бо..

- Та не може такого бути! Ти занадто молода для мене!

Я ж щойно бачив себе в дзеркалі. Мені ж років сорок, а вона геть молоденька дівчина. Я б точно до такої не поліз! Не знаю звідки, але нутром відчуваю що це так! Якщо я й одружений, то жінка моя можливо на кілька років хіба молодша від мене, але точно не юна дівчинка. Думаю про це, і немов бачу як в голові запалюється неясний темноволосий образ, але він зникає настільки швидко, що я просто не встигаю за нього вчепитися..

Та й саме визначення, що я одружений, не викликає відторгнення, наче так і є, але хіба моя дружина - це ця молоденька медсестричка? Та й сама дівчина, аж ніяк не виглядає закоханою в мене жінкою!

- І що? Хіба не буває пар з великою різницею у віці? - здивовано запитує..

- Бувають звісно. - хмикаю я - Проте молоденькі дівчата як ти, зазвичай вискакують за грошових мішків. А я певен що таким не є. Ну або коли кохають до нестями - а тут вже вибач, але закоханою в мене, ти аж ніяк не виглядаєш!

- Чому це? - з ноткою обурення видає дівчина, і я хмикнувши криво посміхаюсь..

- Та бодай тому, що поводишся так, ніби я тобі чужа людина, і досі навіть не поцілувала свого чоловіка..