Розділ 3

Цей погляд.. такий глибокий, пронизливий.. холодний, він просто приморозив мене до підлоги, й не знаю скільки, я навіть з місця зрушити не могла, а язик наче до піднебіння приріс. Та коли чоловік різко замружився й застогнав, я нарешті відмерла, й подалась до нього :

- Як ти? Як почуваєшся? - я швидко опинилась поруч, нахилилась над чоловіком й завмерла в очікуванні відповіді..

Кілька секунд які здавались вічністю чоловік мовчав, продовжуючи лежати з закритими, замруженими як від болю очима, а тоді, важко сковтнувши, прохрипів:

- Голова.. болить.. сильно.. і дихати.. важко..

О Боженько... В мене від полегшення аж голова закрутилася, і я поспішно вперлась рукою в край ліжка, щоб не гепнутись на підлогу, а все тому, що своє питання я задавала українською мовою - щоб так дізнатись що він дійсно Українець! 

Звісно я розуміла що є деякі кацапи, що знають українську мову, які є або вихідцями з України, або ж можливо ще якісь шпигуни вчать нашу солов'їну, щоб в довіру до наших людей втертись, але їх все одно дуже мало, тож вірогідність що він один з них мінімальна. Та й відповів чоловік чітко і без суржика, тож моя впевненість що він таки Українець, земляк, зросла в рази!

- Води..

Прохрипів чоловік і я швидко налила в чашку води, й подала йому напитись, обережно притримуючи його голову, бо йому ще важко було її тримати. Як тільки він зробив кілька ковтків і важко відкинувся на подушку, я одразу запитала:

- Як тебе звати пам'ятаєш?

В нас було не сильно багато часу, до обіднього обходу приблизно три години, і за цей час, нам потрібно виробити стратегію поведінки, а мені ще й пояснити, і спробувати запевнити цього чоловіка, що я сказала те що сказала, не для того, щоб йому нашкодити, а врятувати. Що це я не якісь шпигунські ігри влаштувала, а просто не змогла дати йому померти, чи опинитись в полоні..

Я ж тепер теж залежу від того, чи підіграє він мені..

А чоловік тим часом нахмурився.. Тоді похитав головою, й раптом розхвилювався, почав гарячково поверхнево дихати, різко мотаючи головою зі сторони в сторону.. 

- Я.. я не пам'ятаю.. Чому я не пам'ятаю?! Нічого не пам'ятаю.. 

А от це було несподівано.. Я так само шоковано дивилась на повністю розгубленого чоловіка, а тоді мій погляд зупинився на пов'язці на голові - ось напевно і відповідь... На апаратах, до яких чоловік все ще був підключений різко зріс тиск і серцебиття, тож я постаралась одразу його заспокоїти

- Заспокойся. Заспокойся, дихай. Вдих. Видих - я підбадьорливо стиснула міцну чоловічу руку, й зловивши його погляд, почала показувати як глибоко дихати -  Те що ти не пам'ятаєш, це скоріше за все, через твоє поранення. В тебе неглибоке розсічення на голові й струс мозку, тому короткочасна втрата пам'яті можлива. Але вона обов'язково повернеться. Не хвилюйся..

Чоловік знову нахмурився, а я допомогла йому обережно доторкнутись до пов'язки на голові, а потім і взагалі показала йому його обличчя, включивши на телефоні фронтальну камеру. Він певно з хвилину себе розглядав, суплячись і хмурячись, а тоді запитав:

- А що зі мною сталось?

Ох блін, що не хвилина то все краще й краще. Що я маю зараз говорити? Він нічого не пам'ятає, а розкажи я йому всю зарашню ситуацію, то на емоціях він може натворити Бог знає чого, і от що робити? А тепер ще одне - чи знає він російську? Бо ж поки що, ми спілкувались українською, але ж далі так не можна, бо раптом хто зайде, і нам обом буде непереливки..

- Тобі буде зручно зі мною так спілкуватись? А я тобі все розповім.. - запитала вже кацапською, сідаючи поруч нього на стілець.

Він нахмурився і якось одразу різко на мене подивився, наче сама мова викликала в нього неприйняття, але все ж повільно кивнув:

- Так, нормально..

А я полегшено видихнула, бо і він таки перейшов на російську - отже знає, вже добре.

- Ти військовий. Зараз іде війна між росією й Україною - пам'ятаєш це? - він знову нахмурився, а тоді заперечно похитав головою, і я зітхнувши продовжила - Війна йде вже третій рік. Ти був на завданні, де саме я не знаю, але тебе поранили. Хлопці тебе витягли, й надавши першу допомогу, змогли довести сюди, до лікарні. Ми тебе практично з того світу дістали, і от тепер я тебе доглядаю, сьогодні вже п'ятий день..

- Чому? - прохрипів він, не спускаючи з мене очей - Чому доглядаєш?..

- Бо.. - я зглитнула - Я твоя дружина. Аліна..

Ну а що було робити?! Сказати йому правду? Ось так влоба заявити, що він скоріше за все український військовий, який був переодягнений в кацапа, з документами мого чоловіка? А я взагалі йому ніхто, а просто дівчина, яка вирішила його врятувати, раз вже долею випадку, в нього опинились документи Миколи..

Ні, сказати то звісно потрібно. І я обов'язково скажу, але тільки не ось так одразу. Нехай він хоча б трішки прийде в себе, що міг це все адекватно прийняти й переварити..

Чоловік прискіпливо мене розглядав, ковзаючи своїми сіро-голубими очима по моєму обличчі, волоссі, фігурі. Щось думав, хмурився, а тоді тихо запитав

- А я.. Моє ім'я?..

- Ти.. - мені до скреготу зубів не хотілось називати його іменем мого чоловіка, та вибору не було - Микола. Стрельцов Микола Миколайович..

Він якось одразу нахмурився, й заперечно похитав головою, наче приміряв на себе це ім'я, а воно не підходило. Звісно не підходило - бо не його, та на жаль іншого поки не може бути, бо якщо хтось дізнається хто він насправді, і те що я збрехала - не солодко буде нам обом...