Розділ 1

УСІ АВТОРСЬКІ ПРАВА ТВОРУ ЗАХИЩЕНО

Пролог

...Мені сорок п'ять. Мама наливає  полуничний компот зі старого надщербленого графина і частує картопляними тертюхами зі сметаною. На кухні пахне домашнім житнім хлібом та парним молоком. Мені так хочеться поділитися з мамою своїм коханням, бо такого в мене ще не було. Але мама старої закалки, не зрозуміє, навпаки, відправить сповідатися до батюшки. Я мовчки жую тертюхи, які стають посеред горла.
- Ну і? Хто він?- хитро споглядає на мене старенька жінка, в якій і зараз стільки краси та ніжності.
Мама уважно слухає. І мовчки п'є компот. Моя розповідь стихає, а мама так і мовчить, постукуючи пальцями по столу в такт весняному вітру за вікном, що бешкетує з сухим гіллям. Вона не критикує, але і не дає порад. Тільки дивиться на мене, і той погляд - замість тисячі слів.
Я важко зітхаю і прямую за добавкою... Тарілка вислизає з моїх витончених рук, розбиваючись об підлогу. Розбиваються і мої думки...
- Доню, кохання - крихка штука...Його зміцнюють роки, випробовують обставини, загартовують життєві вітри...І…повір, чужі чоловіки насправді - ой, які гіркі...
Я слухала, розуміла, приймала, пережовувала інформацію, як та м’ясорубка... Обіцяла собі ставити жирну пляму, крапку чи навіть калабаню - усе, фініш...
Я не брала від нього слухавки. Оминала його автівку. Викидала подарунки у сміттєбак. І плакала в подушку, відвертаючись до законного чоловіка спиною. Мені було холодно в ліжку з тим, кого я знаю стільки років.
Я тремтіла і картала себе за свою слабкість, бо не могла справитися із звичайною закоханістю. Моє життя летіло котові під хвіст, бо я розуміла найстрашніше: я живу з чоловіком, який завжди був для мене чужим. Не моїм.

Розділ 1

1.1

Наталка вкотре пакувала невеличку валізку і планувала чергову поїздку.
- Тільки кота свого не забудь. Я його не годуватиму, - перемикаючи канали телевізора, гукав з іншої кімнати Стьопа.
На Наталку спантеличено дивилися очі пухнастого рудого кота.
- Що, Маркізе? Готовий до мандрівки?
Маркізові не звикати: головне, аби з господинею. Він вдоволено потерся об ноги Наталки, очікуючи на порцію ласки.

Двері закрилися скрипливим зойком, ключі легким помахом руки відправилися у коричневу сумку, а Стьопа так і лежав на тлустому дивані. Колись він би неодмінно провів дружину до автівки, закинув валізку до багажника і поцілував на прощання, сказавши, що сумуватиме. Колись він би неодмінно склав їй компанію. Але зараз все було по-іншому, наче в чужій реальності.

Дорогою Маркіз спав, тихенько посапуючи. Цього разу це був її єдиний попутник - товаришкам не вийшло вирватися з побутової лихоманки.
Наталка не знала, куди прямувати. Автівка мчала вологим після дощу асфальтом, запах якого проникав крізь відчинені вікна в салон. Вчувався яблучно-солодкий присмак осені, хоча на календарі червоніла середина серпня. Жінка потягнулася до магнітофона, включивши легку музику. Маркіз відкрив одне око, шевельнув вухом і, переконавшись, що ніякої загрози немає, тугіше скрутився рудим калачиком. Наталка не дивилася на карту та знаки, які вказували напрям тих чи інших міст. Їхала навмання. Чим далі від дому, тим ставало легше, спокійніше і вільніше. Пагін свободи виростав у легенях, розширював їх та робив дихання легшим. Позаду залишилося гомінке місто, мальовничі села та люди - рідні та чужі. Попереду чекала невідомість, яка то лякала, то заспокоювала. Адже це буде щось інше, цілком нове- саме те, що зараз їй потрібно. Наталка вимкнула телефон. Не хотіла чути, як приходять повідомлення на вайбер чи телеграм. Або як дзвонитиме Стьопа і питатиме, що вона йому приготувала на вечерю, хоча для цього потрібно лише відкрити холодильник та заглянути в каструлі. А ще він неодмінно поцікавиться, куди вона запроторила його випрані сорочки, хоча знає, що вони в шафі. Він запитає про що завгодно, але тільки не про те, як дорога, як їдеться, і де вона планує зупинитися. Тому ліпше вимкнути будь-який зв'язок. Принаймні сьогодні.

Нарешті Наталка видихнула з полегшенням, натиснула сильніше на газ, і краєвиди за вікном пришвидшилися.
Маркіз замурликав на весь салон - схоже, йому ця поїздка теж до вподоби.

За вікном знову почав хлюпотати дощ, зриваючи з дерев зелене листя з першою позолотою та кидаючи прямо під колеса авто. Наталка глянула на Маркіза: він перебрався на заднє сидіння, зарившись в м’який плед –тільки білий носик стирчав. В салоні пахло бутербродом з маслом, яким перекусила Наталка, та ковбасою, яку хитрий кіт потай наминав з бляшанки, поки жінка дивилася поперед себе, на дорогу.

Звучала повільна музика, змішуючись із барабанним цокотінням крапель дощу об вікна – до чого ж Наталка любила цю симфонію природи. Нарешті вона розслабилася за багато місяців. Втомилася не так від роботи, як від дому та  чоловіка. Якось не так вона уявляла своє подружнє життя, та й Стьопу наче підмінили після одруження. Зараз вона про це хотіла думати найменше – про його характер, їхню несумісність та її зморшки під очима. У Наталки всього-на-всього три дні, щоб відійти від цього пекла і набратися сміливості, аби знову повернутися назад до звичного життя.

Глянула на карту, аби зрозуміти, які населені пункти попереду. Поки що не знала, де хоче зупинитися. Вирішила діяти навмання. Яка місцина припаде до вподоби – там і заночує. Найдужче хотілося, щоб це місце було якомога далі від Стьопи. Він точно уже телефонує їй, аби запитати про свої сорочки чи шкарпетки. Як добре, що вимкнена  мобілка дрімає на дні сумки.

Краплі дощу бігли наввипередки, наче у змаганнях. Видимість на дорозі ставала дедалі гіршою, змішуючись із вечірніми сутінками. Раптом Наталка побачила попереду постать, що розпливалася у водянистому тумані. Жінка зазвичай не підбирала попутників – по-перше, вона боялася незнайомців: не доведи Господь, якого маніяка чи наркомана впустить до машини. До того ж, Маркіз не любив чужих: завжди сичав та помітно нервував.