Частина 3. #ігри_в_кохання_та_дружбу

4 березня. На вулиці -5, білий крижаний сніг і позитивні думки. Маруся не позує – вона танцює засніженими вулицями, а Катрусина «дзеркалка» ловить кожну емоцію. Життя, як воно є. #неймовірно

Це був перший некомерційний портрет: глибоко і натхненно. Фотографії могли розповісти про Марусю більше, ніж вона сама. Впевнена в собі, позитивна, сильна та трохи дивачка. Навіть, Катя не знала, чи були у Марусі стосунки довші, ніж місяць. Її ставлення до чоловіків вражало. Ніяких страждань – просто не зустріла того. Поки у її житті головною особою чоловічої статі був папуга Жорчик. Іноді вони разом ввечері випивали винця… Як випивали… Маруся пила, а він її підтримував.

Вона була гарним ретушером і стирала недоліки інших. А чи були вони у неї? Можливо, але вона ніколи не робила проблему зі зморшок, п’яти зайвих кілограмів чи нерівномірному кольору обличчя. Маруся була занадто весела, щоб хтось помітив якісь відхилення.

Переглядаючи фото, Катю вражало, яка її подруга легка. Здавалось, що вона і дихала в унісон із світом. Просто у неї все просто. #справжня.

- Життя прекрасне. Навіщо шукати проблеми, де їх нема, Катрусенько. Глянь на це фото. Воно ж прекрасне! А справжні люди недосконалі. Так що мої перші зморшки залиш мені, і хай пробачить нам людське око.

Спокій порушило повідомлення-запрошення на зустріч випускників. Її всю пересмикнуло. Дівчина свого часу закінчила економічний факультет статусної «Шеви», тільки фотографувати для неї виявилось цікавіше та докладніше, ніж прогнозувати та рахувати.

• Чого я досягла? Сім’я? Ще немає. Коханий? Уже немає. Кар’єра? Підвішена.

Катя намагалась обрати ту одну найкращу фотографію Маруськи, щоб до кінця усвідомити, що процес почався. Вона знала, що її давній знайомих Олежик, директор невеличкої галереї на Подолі, допоможе їй з виставкою. Але думалось і вибиралось погано, у її голова була тільки зустріч випускників. Їй, 29-річному талановитому фотографу, (люди так кажуть) було цікаво, хто, як і де.

Ввечері сидячи на підвіконні у своїй маленькій хатинці, Катя вирішила, що треба йти. Грошей на нову сукню не було, вдягне, що є. Злегка сп’янівши, вона почати переглядати весь свій скромний «мішкуватий гардероб», і за півгодини наплювавши на цей  #шмотковий_безлад, солодко заснула з дивним відчуттям спокою.

На вулиці трохи потепліло. Весна почала прокидатись. Протягом тижня Катя фотографувала дітей своїй знайомих, а знала вона багатьох.

• Хто може бути щирішим за дитину? Ніхто. Фотографії стали беззаперечними доказами.

Одна зі зйомок була особливою. Катя фотографувала п’ятирічних близнюків, Жасмин і Едгара, їхня мати була українкою, а тато – британцем. Діти настільки любили один одного, що цю братсько-сестринську любов читала камера. Вони говорили дивною мовою, змішуючи українські та англійські слова, співали якісь тільки їм зрозуміли пісні, розповідали історії.

Діти захопили Катрусю у полон бездонного дитячого щастя та захвату. Прийшовши додому, дівчина заплакала від смутку, що у неї також могло бути таке. Вона хотіла дітей від Роми. Колись. Але то вже стара історія, яку хотілось забути.

Катруся переглядала фотознімки, обираючи матеріал для обробки, і поринала в безмежний світ дівочої безпосередності Жасмин і хлопчачої мужності Едгара. Вона трохи посміювалась з їхніх заморських імен і про себе подумала, що доньку назвала б Василиною, а сина - Петром.

Це був дуже світлий день. Сьогодні у Катрусі прокинулись забуті почуття  материнської любові та ніжності. Вона вже була готова зустріти свого чоловіка, хоча й не усвідомлювала цього.

Субота. Зустріч випускників. Легкий макіяж. Розпущене волосся. «Мішкувата сукня». І вона.

Зайшовши в університет, Катя згадала, як тоді було добре, скільки мрій, сподівань, вражень. Зайшовши на рідненький 3-ій поверх факультету економіки підприємства, Катя завмерла. Вона побачила Дмитра. Вони дружили в університеті, але подив у неї викликало не радість від зустрічі зі старим-добрим одногрупником. Він змінився. Став красенем, з тими ж приємними рисами обличчя, але зовсім новим впевненим поглядом та м’язами. Вона пам’ятала недолугого «ботана», з яким вони разом просиджували до закриття в бібліотеці та прохали ще «п’ять хвилин».

Це був той Дмитро, який в університетські роки до нестями кохав Катю. Він дарував її квіти, жартував, як міг, робив усе, щоб вона посміхалась. Для неї Дмитро був просто друг. Звичайний, непримітний хлопець, який скоріше за все мав стати рядовим офісним працівником і одружитись на середньостатистичній дівчині. Він був занадто добрим до неї, а вона - занадто цинічна. Їй хотілось «справжнього» чоловіка. Тільки про справжність, брутальність і мужність вона знала ще менше, ніж личить порядній дівчині.

У полоні думок Катя не помітила, як у холі збирались колишні студенти – нині поважні і #недуже пани та пані.

• Катю, ти. Привіт, лялю! Ой, яка ти стала. А я тепер економіст на одній крутезній фірмі «Давиденко і партнери», чула про таку? – І Богдася було не заткнути. - У мене вже син є і дружина красуня. Ходімо познайомлю.

Вона знайомилась з дружинами, чоловіками, слухала, ким, хто став, і дивилась у сторону, де стояв Дмитро, він також більше слухав, ніж говорив і прямував до неї.

• Які люди, що знайшла брутала? – він по-доброму засміявся, а вона посміхнулась у відповідь.

Вони говорили. Годину. Дві. Він розповідав про себе дещо, вона відкривала завісу свого життя. Катрусині провидіння не здійснились. Дмитро не став рядом економістом. Чоловік став власником величезної ресторанної мережі. Без деталей. Навіщо їй знати, як йому було важко колись. Він жив #тут_і_зараз.