5

Ліці виділили великий блокнот і посадили її в кутку сцени, поряд із журналістами та секретарем міського управління. Вона знала, що з зали її не видно завдяки широким спинам сусідів і квітковим прикрасам, на які король не міг дивитися без саркастичної посмішки, і все ж таки відчувала зацікавлені погляди. Вони заважали зосередитися та зайнятися справою. Від них потіли долоні і шкребло в горлі.

Спочатку Ліка намагалася чесно грати свою роль, але невдовзі зрозуміла, що не встигає навіть стежити за думкою його величності, не те що робити нотатки, і припинила прагнути неможливого. Поступово хвилювання вляглося, надихаюча атмосфера зіграла свою роль… І олівець побіг папером, підкоряючись голосу серця.

Це була зала, переповнена різноманітною публікою. Індики зосереджено слухали кожне слово, аж роздувалися від почуття причетності до чогось важливого й тягли шиї вгору, прагнучи здатися поважнішими і затьмарити сусідів. Занепокоєні несучки крутилися на своїх місцях, приділяючи більше уваги іншим несучкам, аніж оратору. Шумні крячі шикали одна на одну, заважаючи всім, а курчата, що ледь оперилися, цвірінькали без причини, спричиняючи невдоволення старих глухуватих качок.

Сценою походжав яскравий павич із пишним хвостом. За його спиною виднілися таблиці та графіки, але розпущене пір’я перекривало їх майже повністю. Втім, наочні матеріали й не були потрібні – з дзьоба павича лилася небесна музика, що гіпнотизувала глядачів, змушувала їх сидіти із застиглим поглядом та аплодувати під час кожної, навіть випадкової паузи.

«Пане Ку, як вам виступ?» – питав один задерикуватий півень із заднього ряду в іншого, більш вгодованого й задоволеного собою.

«Чудово, пане Ко! Чудово! Чудово! Такого не викладають у академіях. Мудрість оратора принесе мені щастя та процвітання!» – відповідав другий, підморгуючи курочкам з галереї.

«Але я не зрозумів жодного слова, пане Ку. Будьте другом, поділіться, чого ж ви навчилися?» – журився невезучий півень.

«Пускати пилюку в очі, пане Ко. Це запорука успіху в наш час».

Ліка так захопилася, що не звернула уваги на поспішне шарудіння паперу у сусідів по сцені. Вона якраз перейшла до корисних порад від павича, і це її повністю поглинуло, притупило обережність, вирвало з реальності у світ, де перу Ліки Хей підкорялися навіть королі.

«Совість – найцінніше, що має людина. Бережіть її як зіницю ока, щоб не продешевити під час продажу», – це вимагало якоїсь особливої ​​міміки у намальованого птаха, але Ліка добре освоїла лише підморгування та зловісний сміх. Останнє точно не годилося.

– …дякую за увагу, – насилу пробилися до свідомості слова короля.

Вже все? Так швидко, аж не віриться! Але хвилинка, щоб влаштувати зловісне підморгування, поки що є. Це не довго! Тут витерти, додати штрихів…

– Яка оригінальна стенограма. – На стіл упала тінь, тонкі пальці Фабіана зімкнулися на блокноті й висмикнули його з-під руки Ліки. – Я чудово виходжу на чорно-білих портретах, як гадаєте? – Король перегорнув кілька сторінок, демонструючи їх зблідлим журналістам. – Крім цього. – На картинці павич говорив відображенню в дзеркалі: «Маєте прекрасний вигляд, друже мій, ви неперевершені!» і вітально знімав капелюха. – Симетрію чубчика порушено.

– Прошу вибачення. – Ліка стиснула кулаки, і забутий у пальцях олівець зламався з оглушливим тріском. – Я виправлю.

– Звісно, виправиш. У засланні на Далекій півночі в тебе буде багато часу на самовдосконалення.

– Що?

Але Фабіан відкинув блокнот геть як брудну жирну ганчірку і повернувся до виходу, насамкінець підморгнувши – ідеально зловісно, ​​жодною карикатурою не передати.

«Це ще гірше, ніж наскоки пані Руденс», – приголомшено подумала Ліка, боячись роззирнутися і побачити страх на обличчях оточення.

Адже король не серйозно пообіцяв заслання, правда ж? Він просто… Ну… Е…

«Він здатний на все, якщо це буде досить смішно», – прошепотів Ліці внутрішній голос.

Краще б він онімів у дитинстві!

– Ліка Хей? – Блокнот підібрав приземкуватий чоловік у картатому костюмі й поклав на стіл. – Мене звуть Рі Тік Шу, я головний редактор газети «Пагорби назавжди». Я хотів би обговорити з вами умови публікації цих… Емм… Цих цікавих ілюстрацій на злобу дня.

– Вибачте, але у мене немає таких грошей, – твердо сказала Ліка, пам’ятаючи, скільки коштувало малесеньке оголошення в газеті про знайдене кошеня.

– О ні, пані Хей, платитимемо ми, і дуже щедро, – запевнив чоловік. – Подумайте про це і приходьте завтра до редакції, домовилися? Можливо, у вас є ще щось таке? Умм… політичне?

«Якщо треба, то буде», – ледь не ляпнула Ліка.

– Я пошукаю, – прозвучало багатообіцяюче. – Мені дуже подобається… е-е-е… політика.

Пан Шу посміхнувся і подивився вслід королю таким мрійливим поглядом, що Ліка мимоволі поспівчувала його величності.

***

– Це правда? – Одразу після королівського виступу Ло Ла підбігла із запитаннями. – Розповідай!

– Нема чого там розповідати, – зніяковіла Ліка.

– В сенсі?! – напирала подруга. – Нумо кажи все як є! Як воно, га? Що робитимеш?