4

Ліка не пішла на зустріч із кондитерами й трохи про це шкодувала. Головним чином тому, що чекала від директорки додаткових повчань. Ну і, щиро кажучи, було цікаво.

Втім, минулого не повернеш, та й за кілька годин душевна рівновага більш-менш відновилася.

Ненадовго.

– Де тебе носить? – наче й не було нічого, поцікавилася пані Руденс, коли Ліка прошмигнула в актову залу міського управління, приглядаючи собі віддалений куток. – Ти тут потрібна. Стій біля кабінету номер дев’ятнадцять разом із Вардою.

– Навіщо? – Ліка опустила очі, боячись зустрітися з директоркою поглядом після всього, що та наговорила вдень.

– На випадок, якщо його величності щось буде треба.

– Але у короля повно охорони, вони тут усюди, – нагадала Ліка.

– Вони – необхідність, а ви – знак поваги та традиції, – різко заявила пані Руденс. – Найкращі вихованки завжди допомагають запрошеному гостеві.

– Хіба не Ло Ла має представляти притулок? – У глибині душі залунав болісний здогад. – Чи ви послухали свою матір і вирішили, що Ло Лою ризикувати не треба? Я – найбезпечніший варіант? А Варда? Що з нею не так? Вона гарненька навіть за вашими мірками!

– Припини істерику, витри обличчя і йди до кабінету номер дев’ятнадцять, – рівним тоном наказала директорка.

«За мірками короля, Варда надто повна», – здогадалася Ліка.

Ось уже в кожного своя біда…

– Я не зобов’язана це робити, пані Руденс.

– Зобов’язана. Майва Аноза вас розбалувала. Кожна пристойна дівчина повинна з юності звикати до того, що накази не обговорюються.

«Це правда, з Майвою було краще. Вона теж постійно думала про майбутнє, але не гнала до нього силою. Пані Аноза навчала самостійності та незалежності, і не зневажала тих, у кого це не виходило. Кажуть, вона злочинниця, втекла від правосуддя. Як шкода… Вона розуміла нас, прислухалася до наших бажань та схильностей. А Ереса Руденс ніби розподіляє ролі у виставі. Ти головний герой, ти служниця, ти перехожий номер п’ять… Вона сама обирає кожному потрібну долю. Це схоже на в’язницю», – сердито подумала Ліка, крокуючи до дев’ятнадцятого кабінету, де вже стояла Варда й підморгувала незворушним охоронцям.

– Вбік! Іде освітлення! – крикнули прямо над вухом, ще й штовхнули ненароком по кісточці.

Ліка шарахнулася від робітників із переносними штативами, втратила рівновагу і навалилася спиною на двері.

Двері без клацання подалися вперед, стіни крутнулись, і перед очима несподівано виявився ворс нового плямистого килима.

За мить з’явився біль від забитих ліктів; за дві – усвідомлення того, що поруч чоловічі туфлі золотистого кольору, і золоті штани, і така сама сорочка, і короткий камзол, і навіть краватка; за три – що до золота додається невисокий чоловік з тонкими рисами обличчя та метушливими рухами.

Король, так.

Той самий король.

Він дивився зверху вниз, і Ліка розлютилася від його глузливого погляду і кривої посмішки.

– Що, я надто гарна для прислуги? – запитала прямо, готова схопитися і вибухнути лайкою у відповідь на знущальний регіт, а там хай буде, що буде, швидка смерть від рук охоронців Фабіана краща, ніж вічна жалість до себе.

– Ні, і не будеш, доки не отримаєш паспорт, – спокійно відповів король.

– Чому це? – Мить божевільної злості минула від думки про кузин, але Ліка не встигла прикусити язика.

– Я не сплю з дітьми. А от як виростеш, то запитай обов’язково.

– І що ви тоді скажете? – Коли Ліка нервувала, то теревенила більше, ніж зазвичай, хоч руками собі рота затикай.

О, непогана ідея!

– Залежить від того, чи буду я ще неодружений, – блиснув зубами Фабіан. – Раджу рости швидше.

– Та вже не сумнівайтеся. – Ліка здогадалася підвестися з підлоги, чемно поклонитись і навіть очі опустити, як вчила пані Руденс. – Перепрошую.

– Стоп. – Король не поспішав її відпускати. – Здається, я тебе десь бачив.

– У резиденції, – неохоче нагадала Ліка, вважаючи його сумніви спектаклем. Не міг він забути ті події! – Того року, коли повернулися шесс.

– А, ясно! Це через тебе мене ледь не зжерли крячі, на моєму портреті з’явилися котячі вуса, а троянди досі сняться мені в кошмарах.

– Перепрошую, – монотонно повторила Ліка.

– Не варто, то були чудові часи, – безтурботно відмахнувся король. – Колючки в дупі – найкращий засіб від неуважності. А звати тебе… Ло Ла?

– Ліка Хей. Ло Ла – то інша, вродлива, а я Ліка.

Король наморщив ніс і схилив розпатлану голову до плеча, розглядаючи співрозмовницю.

– Ага… У нас тут пишно розквітає комплекс неповноцінності?

– Перепрошую, – втретє сказала Ліка і повернулася до дверей, що повільно зачинялися самі собою, щілина залишилася на палець.

– Стояти! – скомандував Фабіан. – Мені цікаво.