3

Біля низьких воріт притулку, під розлогим кленом, пошкодженим галовими кліщами, стояв закритий найманий екіпаж братів Тарт – великий, блискучий, дуже поважний.

Подейкували, директорка найняла його лише для того, аби справити враження на гостей. Але коли Ліка, минаючи нерівний, подекуди побитий штахетник, наблизилася, то почула всередині і за каретою голоси.

– Ах, Ересо, я така щаслива, що ти нарешті знайшла своє покликання, – шамкала незнайома стара жінка, проковтуючи деякі літери. – У цей аморальний час не кожен наважиться рятувати бідні нещасні заблукані душі. Я пишаюся тобою, дочко. У нашій сім’ї вдови не поводяться так благородно. Взяти, наприклад, твою кузину Софію…

– Не треба, мамо. – Це, безперечно, сказала пані Руденс. – Не приписуйте мені свої мрії про гідну старість. Через п’ять років я покину це місце і вирушу в подорож навколо світу.

– Як?.. Ересо! Тобі ж буде п’ятдесят!

– Саме час, щоб почати життя з чистого аркуша, чи не так, мамо? Дозвольте провести вас до готелю. Ми побачимося пізніше, зараз я дуже зайнята, – завила директорка тоном, яким розмовляла з затятими хуліганками.

– Ти не запросиш мене до себе додому? – вразилася стара.

– Я живу в казенній квартирі на території притулку. Вам вона не сподобається, мамо.

Ліка хихикнула. Яка брехня! Усі знали: у пані Руденс таємний роман із одруженим чоловіком, якого покинула дружина. З осені директорка жодного разу не ночувала у відведених їй кімнатах. Взимку їх навіть не опалювали.

– Ересо! Коли ти стала такою черствою?

– Коли народилася у вашій родині, мамо. Я рада, що ви згадали про мій сорок п’ятий день народження і приїхали відвідати мене через двадцять років після нашої останньої зустрічі, але в мене справді нема часу. Я повинна підготувати вихованок до зустрічі з представниками Кулінарного училища, а ввечері вони мають бути готові до зустрічі з королем.

Стара голосно охнула і щось упустила – судячи зі звуку, ціпок.

– Ти займаєшся звідництвом, Ересо? – запитала не стільки обурено, скільки вражено. – І розказуєш про це відкрито? – Схоже, саме це засмутило її найбільше.

Ліка подумки хмикнула і рушила повз екіпаж. Не секрет, що його величності Фабіану подобаються молодші дівчата, але шукає він їх у світському середовищі, а не в провінціях. Та й віднедавна король захоплений магією шесс, у колі його спілкування є справжня чаклунка! Жодна красуня Пагорбів їй не конкурентка. Навіть Ло Ла, що може отримати дев’ять будь-яких чоловіків із десяти.

– Я працюю, – крижаним тоном відрізала директорка. – На відміну від вас, мамо, я не маю часу полоскати свій мозок у брудних домислах.

– Що ж це за робота така улюблена, що ти збираєшся її покинути? – єхидно поцікавилася стара. – Робота – це відповідальність, люба моя донечко, а ти награєшся в добродійницю і відпливеш у захід сонця, залишивши сиріток на поталу долі?

– Я готую собі наступницю, – зарозуміло мовила пані Руденс, і Ліка завмерла якраз посередині задньої стінки екіпажу, біля широкої емблеми: золотих крил і девізу «Ви поспішаєте? Домчимо з вітерцем».

Що це за новини? Чергова брехня на кшталт казенної квартири? Нікого директорка не готує! Хіба що Ліку Хей до кар’єри тяглової конячки.

– Не жартуй так, дочко. – Стара дотримувалася тієї ж думки. – Хто захоче застрягти навіки у цьому болоті на краю землі? Чи ти настільки збожеволіла, що намагаєшся видресирувати місцеву мавпочку в солом’яному капелюшку, ха-ха-кх…

– Ви маєте рацію, мамо. Це вихованка притулку. Її звуть Ліка Хей, і вона має всі задатки, щоб стати гарною керівницею.

– Ти ненормальна!

«Вона ненормальна»… – злякано погодилася Ліка.

І нахабна! Бреше, і не червоніє, аби досадити матері.

– Чому ж? Беремо сміливу та тямущу, але негарну дівчину без амбіцій, даємо їй місце, де вона може відчути себе потрібною, і шліфуємо її у міру можливостей. За п’ять років навіть мавпа опанує основи, а далі все прийде з досвідом.

– І, звісно, ти впевнена, що обрана тобою дівчина… Дуже молода дівчина, наскільки я розумію? Що змушує тебе думати, що вона не змінить свого рішення, коли подорослішає?

Ліка затамувала подих і притулилася вухом до нагрітої сонцем стінки екіпажу. Раптом директорка не жартує? У неї часом проскакують дивні ідеї. А якщо Ереса Руденс цілком серйозно намірилася створити собі наступницю і навіть не замислюється про те, що притулок підпорядковується міському управлінню, а там стовідсотково є на прикметі люди на вакантні місця?

І це ще не враховуючи думку самої Ліки! Але на таке директорка ніколи не звертала уваги. Вона часто говорила, мовляв, підопічні – як глина: що вирішиш виліпити, те й отримаєш.

А Ліка, між іншим, залишатися тут не хотіла. Принаймні не довше, ніж маленькі кузини. От знати б точно, що їх віддадуть, коли вона отримає документи і знайде роботу. Від цього можна було б відштовхуватися у планах.

У тих самих планах, сформулювати які Ліка не могла, як не намагалася. Вона не бачила себе в кухарському ковпаку або в халаті доглядальниці, зате бачила поруч сестричок.