Епізод 5

– Що це за історія з твоїм хлопцем?

Нічого собі питаннячко!

Дарина відламала шматочок хліба, але перш ніж сунути в рот, пробубоніла:

– Це – особисте запитання.

– Хіба ми не друзі?

Навіть так? Але з іншого боку, якщо врахувати проведений разом час...

Кинувши короткий погляд на Марковича, дівчина вимовила якомога байдужіше:

– Немає в мене ніякого хлопця.

– Розумію, – Павло Павлович узявся за рибу. Дарина сподівалася, що він забув про обговорювану ще хвилину назад тему, проте збити Марковича з обраного шляху виявилося складно. Прожувавши, він зауважив: – З закільцьованим чоловіком зустрічатися, щонайменше, нераціонально.

– Саме так. А це означає, що й обговорювати більше нічого.

Яка ж вона підла, ця Студнєва! Навіщо, постає питання, наплела Марковичу про Даринчині невдачі? Стрілки намагалася перевести?

Апетит пропав, і Дарина відсунула тарілку.

– Ми чергуємо сьогодні. Раджу вишкребти дочиста, – Павло Павлович тицьнув виделкою в бік картоплі з котлетою.

– Не зі мною, – заперечила дівчина, потягнувшись за склянкою з яблучним компотом.

– Дідько! – Маркович перестав їсти та потер долонями обличчя. – Зовсім забув. Ця твоя Катерина – справжній реп'ях в дупі. Не знаю, як переживу цю ніч. Здається, десь у коморі завалявся протичумний костюм. Доведеться обтрусити від пилу й одягтися, щоб чогось непоправного не вийшло.

Павло Павлович так щиро і смішно журився, що Дарина не витримала і розсміялася.

– Переживете якось.

– Думаєш?

– Я у вас вірю.

– Якщо так, то поділися зі мною своєю історією. Я ж бачу, що останнім часом ти сама на себе не схожа. Переживаєш?

Дарина завагалася. Їй страшенно хотілося комусь поплакатися. Але чи годиться для цього Марк?

– Ви – чоловік.

– Перш за все – людина. Думаєш, не зрозумію? Я багато чого в житті бачив.

– Розкажете?

– Обов'язково. Завтра, коли в кіно підемо. На «Росомаху». Подобається?

– Х'ю Джекман? Обожнюю.

– Взагалі-то я про фільм питав.

– Фільм теж хороший.

– Ось і уяви, що переповідаєш сюжет мелодрами. Як там його звуть? Андрій, здається.

Якийсь час вони дивилися один на одного. Дарина боялася побачити на чоловічому обличчі жалість, але нічого такого не спостерігалося. Лише жвавий інтерес. Можливо, дружня підтримка.

– Так. Косяк.

– Красномовне прізвище. Коли це почалося?

– Моя мана? В школі.

– Разом навчалися?

– Ні. В один час відвідували гуртки. Він грав на гітарі. Я читала вірші.

– Вголос?

– Зі сцени. Ну, і прозу теж.

– Нічого собі!

– Так. Справи давно минулих днів. – Дарина помовчала. Потім змусила себе продовжити, якщо вже почала: – Побачила його на одному зі спільних заходів. Раптом здалося, що кращого за цього хлопчика нікого на світі немає. А от він мене не помічав. Зовсім. Ніколи. І в універі – теж. А я не дивилася на інших хлопців.

– Нікого не було? Зовсім? – Дарина почервоніла. Напевно, не варто було починати. – Швиденько припиняй сумніватися і відповідай на питання!

На Марковича абсолютно неможливо сердитися.

– Тільки він, – видавила з себе Дарина і підтягла ближче тарілку. І руки зайняті, і в очі не обов'язково дивитися.

– Довго зустрічалися?

Як тільки вона зважилася на сповідь?

– Місяць.

Після цього слова Маркович довго дивився у вікно – їхній столик стояв поруч. Потім повернувся до Дарини.

– Ти вкрала його у Студнєвої, і тепер вона мститься?

– Це Катерина таке сказала?

– Мої особисті домисли.

– На той час вони вже не зустрічалися.

– Що ж, тепер дещо прояснилося, а деякі речі ще сильніше загрузли у болоті

– Які?

– Пізніше поділюся. Добре? – Павло Павлович глянув на годинник. – До речі, ми запізнюємося. І ще...

Дарина швиденько сьорбнула компот.

– Слухаю.

– Викинь з голови Косяка, раз і назавжди. Він просто невдаха. У порівнянні із тобою. Так як?

– Що?

– Викинула? Ще ні? Вважай, що це – наказ.

* * *

Дарина загубила хвору.

Дівчина вирішила закінчити обхід Матильдою Леопольдівною, але тої не виявилося на ліжкові. Відколи жінка відчула себе краще, і особливо після того, як привели до порядку її руки й ноги, вивели воші та вилікували від корости, а ще обстригли волосся під каре, Лепіховська стала схожою кульбабку. Проте медперсонал поза очі кликав її «коридорним», за аналогією з «домовиком». Літня пані, велично шаркаюча по плитковій підлозі, вміла зникати непомітно і надійно, і так само з'являтися в найнесподіваніших місцях.