ЧІК-ЧІРІК

Якщо ти малолітній неформал і тобі не пощастило жити в Херсоні, ти тусуєшся на кладовищі. Не тому що ти обов’язково готична дівчинка або брутальний хлопчик - просто більше немає де. Причому, перший-ліпший цвинтар не згодиться.

У малому місті зі званням облцентру гробовищ аж чотири. Два з них для посиденьок не придатні - там все ще ховають померлих і вони за містом. Є ще один гарненький цвинтар - старезний, в самому центрі. Там навіть були склепи (то насправді провалені могильні плити, але давайте, доведіть то підлітку). На Центральному кладовищі було досить зручно вмощуватися із пивом великою компанією, доки із церкви поруч не викликали мєнтів.

Але з міліцією якось домовлялися - ми, принаймні, не влаштовували мордобоїв. Любили ж це діло місцеві гопніки. Пізніше виявилося, що вони для посиденьок із пивом теж зацінили Центральний цвинтар, тож нам із цим прекрасним місцем довелося попрощатися.

Залишилося перебратися на ще одне старезне кладовище на Забалці. Розбиті вщент залишки каменів, частково спилені бомжами металеві хрести, гори сміття найдивовижнішого походження, - і посеред усього цього акуратний, чистий прямокутник могил загиблих солдатів часів Другої світової. Увесь цей смітник із острівцем чистоти посередині оточували звичайні одноповерхові будівлі, вибивалося з картини лише цегляне одоробло на розі. Це місцева легенда - будинок із привидами. Наші хлопці переказували, що всі ті помешкання поруч побудовані так, аби не зачіпати територію поховань. А от кількаповерховий маєток дивної кубічної форми частково побудований на чиїхось закинутих могилках. Тому там живе чи то Полтергейст, чи то дух відьми, чи ходять мерці, - в частині про те, що ж там такого страшного, можна вигадувати що завгодно, місцеві повірили б і в ховрахів-зомбі, які полюють на людські мізинці лівої ноги.

На Забалківському цвинтарі завжди так темно, ніби в дупі чорного кота, де ліхтарі не винайдуть ніколи. Через могили ведуть роками протоптані тропи місцевих, які щодня зрізають дорогу від зупинки додому. За довгі роки незмінного маршруту люди вивчили всі стежки і ходили ними навить у суцільній темряві. Особисто я не бачила там жодної людини, яка б користувалася ліхтариком. (Коля би сказав, що вони просто всраті упирі).

***

Ясна річ, що коли на кладовище приходили підлітки, яким треба бодай трохи світла, аби розлити портвейн Приморський по пластикових стаканах без зайвих втрат, місцеві розуміли - відбувається якась фігня. І от сидимо ми, вже випивши чудову пластикову пляшку, аж тут нам в очі б‘є здоровецьке пасмо світла, за яким сховалися ввічливі люди в синій формі.

- О, Інспектор Петренко!, -  мало не вирвалося в мене з рота, бо я вже була трохи “синіша” за їхню форму. Але Макс вчасно взяв мене за руку і посунув убік, тому збив мене з такого не-супер-вдалого жарту.

- А що такі акуратні хлопчики і дівчатка тут роблять? - спитав один із міліціонерів і відкрив кривою усмішкою кривий, жовтуватий зуб.

- Тусуємося. А що таке? Ми шо, шось порушили? - сказав Макс і сіпнувся від дзвону скла. Коля намагався ногою акуратно посунути пляшку з-під вина ногою. Пляшка була пластиковою, але граційний рух насиняченого хлопця посунув її в бік навалених пляшок з-під пива. Ясна річ, скляних і гучних.

«Інспектор Петренко» ніби й не помітив нічого:

- Нам тут жителі жаліються на вас - побачили вогники на цвинтарі, подумалі, що може сатаністи якісь.

- Тю, та хіба ми схожі на сатаністів?

- Та не схожі, але хрін вас, неформалів, розбере. То чим ви взагалі тут займалися? Може, до будинку з привидами лізти збиралися?

Отут я, п’яне дівча 14-ти рочків, не витримала і зареготала, хоча нічого смішного й не було. Браві хлопці у формі, що стояли позаду свого начальника напружилися, але коли той заіржав, з полегшенням видохнули. Він того не бачив і продовжував тягти із нами розмову про життя простих мєнтів, яким доводиться ганяюти малоліток від того цегляного одоробла, але його колеги вже почали помалу віддалятися від нас. Зрештою, “Інспектор Петренко” теж пішов геть.

***

Ми вчотирьох - з нами ще була Лєра, я її не знала до того вечора - всілися на могилки, Коля намагався знайти порожню пляшку з-під бухла. Йому чогось здалося, що там іще на коло нам би вистачило. Він мацав рукою десь перед собою, коли його вихопив із темряви ліхтарик. Мої думки «Бляха знов!» на секунду випередили очі - попереду з ліхтариком ішов хлопець, ім’я якого я ніяк не можу згадати. Хай буде Вася. Насправді його звали якось не так, але ім’я було якесь трохи навіть образливе. Коля би сказав, що хорошу людину Васьком не назвуть.

- Всратий упир! Я через тебе мало в штани на наклав! - почав свій матюкливий спіч Коля і піднявся з колін.

Вася заіржав:

- Ото ти бомжара. Я тільки у склі знайшов, наливайки закриті вже. Хто  відкриє?

Макс взяв вино і почав відкорковувати пляшку всіма доступними неформальній молоді способами. Спершу він хотів звідти вибити корок, б’ючи по дну, потім почав пропихати його всередину. Поки він вовтузився із пляшкою, ми переповідали Васі історію про те, як до нас приходили в гості мєнти, а місцеві їх викликали, бо думали, що ми сатаністи і лазимо в будинок із привидами. Вася почухав потилицю і спитав: