Жовтень 2015 року

Якщо кличеш, готуйся до того, що прийде.

Терпіти не можу кінець жовтня. Як вони там кажуть Гелловін, прости Господи? От хоч убийте, не розумію я тих запозичених іноземних свят. Своїх мало чи що? Он Івана Купала, Спаса… Порозцяцьковуються, мордяки страшні начіплять, а що воно і до чого, самі не знають. Молодь, що з них узяти!

Я працюю дільничним у Знам’янському відділі поліції вже 10 років, робота як робота. Сам із Водяного, це мої рідні краї, з дитинства серцю милі. Люди в нас в районі нормальні, всі одне одного знаємо, тому може й не так хуліганять. Хіба що, іноді.

Та я й сам підлітком був, всяке чудив. Може так і треба? До певного віку вибіситись, аби потім нормальною людиною бути. Але ж як наближається час до того клятого Гелловіну, та починають до нашого села Водяного усілякі туристи приїжджати, аби на озеро потрапити та всілякі тусовки там влаштовувати.

Ми вже й територію біля озера закривали, бо топляться там регулярно. Ото як 28 жовтня починається, так до 1 листопада і кочують сюди відьми, екстрасенси, ще якісь притрушені. Всі до озера Берестуватого їдуть, бо про нього різні чутки та легенди ходять. Місце сили, трясця.

Змалечку нам туди мамці та бабусі ходити забороняли, казали, що місце погане і його оминати краще. Я оці всі забобони не розумію, хоча може й варто такі страшилки дітям розказувати, щоб не топилися в тому бісовому озері, аби ж допомагало!

2015 рік надворі, проблем і без потойбічного вистачає, але ж людям завжди хочеться вірити в якісь вищі сили. За 35 років свого життя я зрозумів одне – люди найжахливіші монстри на світі. Я знаю про що кажу, робота така.

От сьогодні саме 28 число, тому я заварюю собі міцну каву та очікую чергового звернення громадян про якусь бісовщину на Чорному озері. Гіпнотизую робочий телефон, але неочікувано дзвонять на мій особистий мобільний. Номер невідомий.

– Слухаю!

– Максиме Вікторовичу, алло! Біда, біда тут на озері. Стільки постраждалих, Боже! Хутчіш сюди!

– Алло, хто це? – цього ще не вистачало.

Але зв’язок вже обірвався. Що за дурня? Формально офіційного звернення не було, лише дзвінок на мій особистий номер, і як таке цікаво вийшло? Але ж я не можу проігнорувати це, до біса! І їхати серед ночі на озеро доведеться з одним черговим, бо зараз у нас трохи проблеми із кадрами, комусь і у відділку залишитись треба. Багато наших хлопців за власним бажанням в АТО пішли, дай Бог повернутися цілими.

– Семенович, збирайся! Їдемо на Берестувате. Знову якісь довбні духів викликають!

– Ти серйозно? Та бодай би їм пір’я в роті поросло, аби дурні ідеї до голів не лізли! Може цей, кілька пострілів у повітря зробимо неподалік від цих туристів, щоб усяке бажання відбити від повернення наступного року? – ох і жарти у Сергія, хоча ідея може й не така погана.

– Може й постріляємо, - хмикаю.

За десять хвилин ми вже трясемося у Дастері, добре хоч авто нормальне на службі виділили, бо дорога до озера не дуже легка. І все одно пруть як мухи усі ці любителі гелловінських обрядів, не шкодуючи ні себе, ні нас.

Під’їжджаємо до місця, де доведеться кинути автівку. Дивно, але інших автомобілів чи навіть слідів від шин не видно, хоча земля ще не встигла просохнути від дощу. Невже це хтось просто пожартував?

– Семенович, давай швидко оглянемо, приїхали вже ж. Я до озера, а ти біля урядової дачі пройдися, - Сергій схвально киває, морщиться від легкої мрячки та вечірньої прохолоди.

На дворі темно, але тут повітря наче густий морок. Холодне, слизьке, важке. Мабуть, тиск низький. Жену від себе неприємне відчуття страху та тривоги, що повільно заповзає за комір робочої форми разом із вологим повітрям.

Ось і озеро.

Ідеально рівну водяну гладь під освітленням ліхтарика важко було розгледіти повністю, але те, що охоплював погляд, було неймовірним. Важкий туман повільно пропливав над невеличкими плавучими острівками, які також плавно переміщувались озером тільки їм відомими маршрутами. Повітря наче зупинилось, я не відчував навіть легенького подиху вітру, може через те, що Чорне озеро знаходиться посеред лісу, трохи в низині.

Тиша.

Це дивно, бо ліс ніколи не буває тихим на 100 відсотків. Завжди якась ворона крякне чи полохливий заєць тікатиме від переслідування вовка. Іноді дерева шумлять, ніби розмовляють одне з одним про останні новини. Уявляю скільки всього вони бачили у цьому краї. Я не вірю в лісову нечисть, але те, що в різні часи на Чорному озері відбувались погані речі – це факт.

Подейкують, що саме тут проходив шлях, яким татари возили невільників на Крим. Слабкі, замучені та знедолені люди не витримували далекої дороги, тож слабких бранців кидали прямо в озеро. Старі люди кажуть, що й досі можна почути розпачливий стогін та крики стражденних, чиї душі так і не знайшли прихистку на тому світі. Ніби вони так і плавають в озері або стали русалками, що ненавидять усіх людей, бо зазнали важкої долі. Є й про нацистів легенди, ніби вони на березі озера базувалися, а полонених також топили.

Ну воно й не дивно, що всі легенди з потопельниками пов’язані, що ще страшного з озером можна придумати?

І де ж ті стогони невільників? Тихо кругом.