5 Запрошення на матч

Настав ранок понеділка який вітав всіх чудовою погодою чистим безхмарним небом та яскравим сонечком. Вже був початок останнього місяця осені, а погода була ще досить теплою. Я як зазвичай приїхала автобусом на зупинку неподалік універу від якої близько трьох хвилин йшла пішки. Цього разу мене чекала несподіванка, адже біля зупинки на мене чекав ніхто інший як Вова. Хлопець весело усміхнувся та помахав мені рукою в знак привітання. 

— Привіт! Не очікувала тебе тут зустріти, — я  була дещо здивована появі парубка і на додачу ще й розгублена.
— Ну а я ось тутечки, стою на тебе чекаю. Ну що ходімо?
— А навіщо ти на мене чекав? — вже йдучи тротуаром до входу на територію інституту поцікавилася.
— Просто так! А що не можна?
— Можна!  Напевно, — невпевнено додала тихіше.
По якімсь  незрозумілим причинам мене напружувала поведінка хлопця. Ні з того ні з сього прийшов мене зустрічати. І  на додачу його підозріла поведінка я то й справа помічала, як він м'явся все намагаючись мені щось сказати та не наважувався все ніяк. І ця усмішка. Все вказувало що зустрів і завів розмову хлопець непросто так.

Він же не... Не збирається... Збирається... Сказати що... Ні! Маячню якусь думаю. Ми ж друзі! Він сам мені казав.

— Ліз! Я довго думав і наважувався для того, щоб.... — хлопець запнувся, а в мене серце в п'яти пішло.
Чорт! Він же зараз скаже що...
— Ти прийдеш вболівати за мене на футбольному матчі що пройде в суботу? — випалив на одному видиху хлопець.

Матч! Блін він серйозно!? Не міг наважитись? Подумки кричала я. В мене думки вже в геть інше русло пливли  вже продумувала що скажу для відмови, а він... Фуух! З іншої сторони це навіть добре. 

— Ліз! — звернувся до мене схвильованим і невпевненим голосом Романчук.
— Так звісно! Звісно прийду! Тільки скажи місце і час, — відповіла з веселою посмішкою та полегшеним видихом, ясна річ, непомітним для нього.
—  О, ну я тобі напишу тоді. 
— Домовилися!

Ми зайшли на територію, а після і в будівлю самого інституту. До початку першої пари залишалося не так вже й багато часу тому одразу направилися в потрібну нам аудиторію. Дивно, але за весь час знайомства Романчук ні разу й словом не обмовився що грає у футбольній команді.

— Вов, а ти давно граєш у футбол? — запитала щойно зайняли місця в аудиторії у другому ряду.
— Ще зі школи, — як ні в чому небувало кинув відповідь хлопець.
— А чому раніше не розказував? — голос звучав трішки подавлено. Я то думала що вже достатньо знаю про хлопця, а виявилося що була не в курсі такої важливої деталі його життя. Це не могло не засмучувати. Я то йому усе про себе розповіла.
— Нагоди не було.
— Ясно. І добре граєш? 
— Ліз, давай потім викладач прийшов.
Виявилося що в нашого інституту була футбольна команда яка тієї суботи мала змагатися за звання футбольного чемпіона міста проти команди з сусіднього коледжу. Я думала таке тільки в кіно американських буває. А виявляється що таке і в нас в Україні є. Пізніше мені стало відомо про те що Вовка був головним нападником в команді про це мені розказала  Настя яка була виявляється у курсі справ. І мені нічого не казала.

— Я думала ти в курсі, — знизувала плечима подруга. 
— Ну тепер так! — обурено відповіла.

Тиждень минув швидко настав суботній день. Початок матчу припадав на другу годину дня. Прогноз погоди обіцяв сонячну, але не жарку осінню погоду. Тому  зробивши зранку всі важливі справи які заздалегідь спланувала зібравшись з чистою совістю відправилася на матч. Я звісно не любитель футболу, але спостерігати за грою хлопця мені сподобалося і ті емоції які в мені викликала перемога нашого університету також. По закінченню гри я, як і частина вболівальників, зокрема це були дівчата, побігла за куліси привітати Вову з перемогою команди. Коли в мене нарешті з'явилася змога підійти до хлопця то я з радісним вереском міцно обійняла хлопця за шию. Потім звісно було дуже ніяково, коли його відпустила. Але все ж я була за нього рада хлопець виявився дуже вправним гравцем. Не один раз рятував команду від програшу. 
— Дякую! Радий бачити що ти все ж таки прийшла, — очі хлопця дивно радісно блищали, а на обличчі була ця його задоволена, але сором'язлива усмішка.
— Ну я ж сказала що прийду. А слово я тримати вмію! — похизувалася перед хлопцем на що отримала короткий смішок.
— Вибач! Ти просто так кумедно виглядала секунду тому не втримався.
Він хотів ще щось сказати, але його покликали хлопці з команди Попрощавшись ми розійшлися. Вийшовши з будівлі я помітила що небо почало затягувати темними хмарами сірих, темно синіх та чорних — кольорів.
— І от як після такого вірити прогнозу погоди!? — пробурчала собі під носа починаючи бігти до автобусної зупинки. 

Як я й передбачала невдовзі почався дощ. Навіть більше цілий ливень. Вийшовши з автобуса я прикриваючи обличчя рукою швидко побігла до під'їзду. Краплі дощу були холодними боляче били по шкірі ще й вітер не візьмись звідки почав продувати. До того моменту коли я дісталася під'їзду була вже промоклою до нитки. Зуб на зуб не потрапляв від відчуття сильного холоду на додачу вдягнена я була так собі тепло.

Зробивши крок у середину квартири одразу відчула невеличке тепло з полегшенням видихнула. Кинувши ключі й мокрий телефон на тумбочку скинула кросівки та трусячись від холоду почапала у ванну кімнату. залишаючи позаду себе мокрі сліди. Швидко скинувши з себе увесь мокрий одяг залізла під гарячий душ, щоб зігрітися. Провівши під гарячими та приємними струменями води близько п'ятнадцяти хвилин я вибралася з душу закуталася у довгий, теплий махровий халат. Підняла з підлоги промоклі наскрізь речі викрутила як  змогла закинула їх в пралку та пішла в кімнату ховатися під тепленьку ковдру.