Розділ 124

Я ледь не обурююсь від того, що відчула, коли довірилась процесу, коли спробувала відсунути думки і уявити себе на його місці. Але вчасно пригадую одну важливу деталь. Надзвичайно важливу — враховувати, що це лише моя уява. 

Гаразд. То що тепер? 

Я, до межі стурбована тим, що могла поранити його своїм виплеском злості, так прагнула зуміти включатись, зуміти відчути те, що він відчувати, відкрити в собі здатність співчувати… Роблю цей ризикований крок, уявляю себе на його місці, відкринувши обдумування, довірившись процесу… І відчуваю, що він в момент моєї злості не лякається, не ображається і не обурюється — він відчуває цікавість, радість, ейфорію… Але це може бути лише уява. Це може бути тільки моя уява, але не його правда. Що я можу з цим зробити?.. Хіба що… Хіба що просто запитати. 

Так. Добре. Я запитаю. Нехай буде що буде. Навіть якщо він подумає, що я ненормальна, дивна, смішна чи взагалі неадекватна… Я мушу спробувати.

— Барі, ти що, зрадів?

— Що? Про що ти зараз, Інно?

— Барі, скажи… Ти справді зрадів, коли я тоді вивернула на тебе свою шалену злість?.. Слухай… Я спробувала уявити себе на твоєму місці. Довіритись відчуттям. І мені… Дивно. Незрозуміло… Я відчула цікавість, радість, ейфорію… Мені це зовсім не вкладається в голові. Ти справді це відчув?

— А. Ти про це. Так, Інно. Я зрадів. Дуже зрадів.

— Що? Серйозно???

— Так Інно. Ти правильно відчула. В мене справді виникла в той момент цікавість. А тоді радість. І потім ще більше, таки щось схоже на ейфорію.

—  Але… Чому? Як так? Я думала… Це тебе ранило… Образило, обурило… Чи в крайньому разі налякало. 

— Гнів може ранити, обурити, образити і налякати. Але тут інший випадок, Інно. 

— Про що ти, Барі? 

— Інно, коли я побачив, як ти сердишся, навіть на мене, я зрозумів, що ти нарешті відчуваєш себе. Ти відкрилась своїм відчуттям. Саме цього я прагнув. Саме в цьому сенс моєї роботи, моєї присутності з  тобою. Ти повернула собі себе.