Розділ 123

Отже. Я — не він. А він — не я. Але я можу відчувати те, що він відчуває. Я можу включитись. Уявити, що я на його місці. Але при цьому враховувати, що це тільки моя уява. Я це зможу?

Коли я приходжу до нього зі своїм нестримним гнівом, з своїми претензіями, докорами, криками… Як йому це? При тому, що весь цей час він був до мене чуйним, включеним, щирим, і справді залученим в справу, справді делікатним та обережним.Справді допомагав мені… 

Чим відгукується цей мій шалений гнів?.. Як він ранить?

Я заплющую очі. Намагаюсь уявити.

Я думаю, що йому це було образливо. Боляче. Прикро. Можливо його це розсердило… Обурило чи налякало. Але… Я не буду довіряти думкам. Думати — це тільки думати. Це не те саме, що відчувати… Розум може хитрити, обманювати та створювати пастки… Заплутувати, утримувати, робити що завгодно, щоб тільки захистити від ризику — від ризику відчути іншу людину.

Тому я заплющую очі міцно-преміцно. Так, ніби це доможе стишити і відігнати думки. 

Я уявляю. Уявляю себе на його місці. Я спираюсь на те, що я знаю. Про нього, про ситуацію. Але тепер моя справа не обдумувати, не аналізувати, а зробити дещо зовсім інше — відчути. 

Ось я, Інна, заходжу, починаю кричати, докоряти… Що тоді відчуває він? Коли на нього насувається ця лавина злості. Прислухаюсь до відчуттів. Повністю віддаюсь їм… 

Що це?

Цікавість? Що? Радість??? Ледве вистачає сили стримати посмішку? Навіть щось більше… Щось нестримне, самодостатнє, потужне… Ейфорія??? 

Швидко розплющую очі.

Невже моє відчуття не помиляється? Невже Барі відчув цікавість, радість, ейфорію, коли я була відчайдушно сердита, коли я виплеснула на нього злість? Але як? Чому??? Як таке взагалі можливо?