Розділ 121

— Барі, я вирішила, що тепер я маю включитись по-справжньому. 

— Про що ти, Інно. 

— Я багато це обговорювала і обдумувала, але я ніколи не відчувала, не співчувала насправді твоєму болю, тому болю, який я завдала. Поки мені боліли мої клопоти, поки я сердилась, я могла не помічати цього. А тепер я помічаю — я не підходила до цього болю. Я трималась на відстані.

— Це справді непросто помітити.

— Так. Мабуть… Мені навіть дивно… Як я могла так довго не помічати?

— В тебе було багато власного болю. Мабуть, занадто багато, щоб ти могла витримати більше… Що витримати біль ще когось…

— Можливо… Але тепер… Тепер я не можу не помічати. Розумієш?

— Розумію, Інно. Тепер ти не можеш не помічати. І тебе це непокоїть. 

— Мене це дійсно дуже непокоїть. Я не можу не помічати. Мене це дуже бентежить. В мене, можливо… Все ще є і злість, і біль… Але якось… Не настільки інтенсивно. Тепер я можу витримувати.

— Ти навчилась витримувати свій біль. Це велика праця, Інно. 

— Можливо це тому… Тому що ти забрав частину мого болю.

— Тому що я забрав? 

— Так, мабуть що так… Ти… Ти вмієш відчувати. Ти відчуваєш мене. Це помітно. Хоча… Ти ж говорив… Говорив, що ти — не я. Ти говорив, що ти не відчуваєш так, як я. Не розумієш так, як я. Не знаєш того, що знаю я. Не знаєш, що я витримую…

— Це правда. 

— Тоді я не розумію…

— Що ти не розумієш, Інно?

— Барі, чому ж тоді в мене таке враження, таке відчуття, наче… Наче ти мене повністю розумієш, повністю відчуваєш… Повністю знаєш… Нача ти добре усвідомлюєш, що я витримую… Що мені доводиться терпіти, з чим миритись, чого я прагну… Наче… Ти — це я… І чому ж тоді… Я не можу включитись в твій біль… Не можу по-справжньому відчути, як тобі… Чому?

— Інно… Я — не ти. А ти — не я. Але тобі здається, що я відчуваю так, ніби… Я — це ти… Це не просто так. І я — не ти. Просто… Я можу уявити, можу уявити, що я на твоєму місці. І враховувати, що це тільки моє уявлення.